Тетяна Овчіннікова - Незмарнований шанс, Тетяна Овчіннікова

Розповідь про буття однієї Смерті, про те, як вона втрутилася у життя однієї пари, і про те, що з цього вийшло. Попри те, що головною героїнею є Смерть, історія світла і надихаюча. Оповідання написане у рамках колективного літературного печворку «Коли часу обмаль» («When time is short»)

1

Присвячується світлій пам’яті

мого дівера Олександра,

якому справді було виділено

обмаль часу на цьому світі…

Якби хто знав, як мене замахала моя робота! — важко зітхаю…

Ні, ну справді! Постійно всі проклинають, постійно всі у чомусь звинувачують! Роблять з мене ледь не найбільше зло на Землі. Так, ніби то я сама вирішую — хто, коли, куди й чому. А я що? Правильно, яке завдання отримала згори, те й виконую. Сказано мені забрати — забираю. І який сенс мене вмовляти, просити відстрочку (якої я взагалі не маю права давати, потім, раптом дізнаються, лише штрафом не відбудешся!), розповідати про власну важливість, підкупати? Адже відкрутитися все одно не вийде, якщо нагорі вже вирішено — а там, повірте мені, дуже серйозно підходять до прийняття подібних рішень, бо ж цінують кожну, навіть найнікчемнішу д…

Так, щось мене знову понесло! Треба заспокоїтися, бо вкотре буду неврівноваженою при зустрічі, вкотре можу наговорити дурниць, накричати. А мені такі пригоди зараз ні до чого, я й так уже на олівці у Шефа через свій запальний характер. Він так і сказав: ще один заліт — і відправить мене у зону бойових дій. А там, по-перше, роботи непочатий край, видихнути ні́коли, знаю, маю друзів там. А по-друге… Тяжко, загалом, дуже тяжко! І не стільки фізично, як психологічно. Тому треба триматися, щоб не втрапити ще й туди.

Але ж, курва! Як же складно-то триматися! Бо вони ж самі випрошують! Ну от як я маю поводитися, коли стоїть переді мною така собі божа биця і скиглить, що, мовляв, ще рано, ще не все, і вона ще має багато чого зробити? Та й взагалі ще не готова. Пхах! Наче до мого приходу можна підготуватися. Смішні!

— Хочу в гори сходити!

— Хочу з парашутом стрибнути!

— А я так і не зателефонувала матері…

— Я ще в коханні не зізнався!

— А я ж за роботою сім’ї не бачив!

Та хто вам заважав робити ті всі невідкладні та вкрай важливі справи, не чекаючи моєї появи? От хто? Правильно, тоді вам не на часі було те все. Важлива була кар’єра, гроші, ще щось… Ну, тепер часу більше немає, вибачайте.

Один раз лише повелася, коли чоловік благав дати йому змогу прилаштувати пса, який би лишився зовсім сам після смерті хазяїна. А тварина ж не винна…

А так, знизую плечима, напускаю на себе незворушний вигляд і забираю те, що повинна. І ні образ, ні жалю. Принаймні зовні, чому немало сприяє наша робоча уніформа, під широким каптуром якої дуже чудово приховується і справжній вираз обличчя, і всі емоції, які на ньому відображаються. Хоч щось принадне є у моїй роботі.

Та от тільки негативу в рази — в десятки разів більше, аніж позитиву! Вищезгадані скиглії дратують, звісно, та все ж більше допікають хитруни, ті, які намагаються у будь-який спосіб круг пучки обкрутити, вигадати собі лазівку. Петляють, звиваються, мов вужі, хабарі навіть пропонують.

А що ти можеш мені запропонувати? Все те, що тебе цікавить, для мене не становить жодної цінності. Можеш ти мені відпустку у Шефа організувати? Чи підвищення? Щоб не вас, телепнів, збирати, а лише направлення роздавати підлеглим? Ото ж бо й воно! Збирайся, ніколи мені ляси точити.

Мене ні перехитрити, ні підкупити не можна — тільки розізлити понад міру, і тоді замість делікатного і приязного спілкування можна отримати перед свої очі справжнісінького монстра. Я така, я можу. Але, як-то кажуть: самі напросилися, я ж лише виконую свою роботу, а як саме — то вже деталі. За які, до речі, санкцій я не отримую, тільки бонуси за підтримку іміджу.

Ні, звісно ж і кумедні випадки у моїй роботі трапляються, не лише негатив маю, та все ж таких — набагато менше. В основному, смішні ситуації чи обставини, за яких раптом знадобляться мої послуги. І тримати у цей момент цілковиту серйозність і не іржати, немов навіжена, насправді дуже складно!

Ну от, наприклад: приходжу я до однієї, кажу, мовляв, все, тобі час. А вона мені у відповідь торохтить:

— Добре, добре, але дай мені ще дві годинки!

І так благально на мене дивиться, що я аж зжалилася. Хай вже, думаю, може, їй попрощатися з кимось треба.

І що ви думаєте? Ця навіжена кинулася борщ доварювати, бо ж «чоловік голодний лишиться» і в хаті прибирати: «незручно перед людьми буде». Бляха, та чи тобі вже не пофіг?!

А ще згадався ось веселий випадок, хоч і лише побіжно дотичний до моєї роботи, що зовсім нещодавно трапився. І навіть не з тією людиною, до якої я б мала приходити, ця ще нічого мені не заборгувала. Та все ж підслухала якось її думки. Тридцятип’ятиріччя вона саме відзначала, а в голові: «Я вже така стара, життя скінчилося, більше в ньому нічого не буде…»

От дурне! Що там в тебе скінчилося? Насолоджуйся, поки маєш можливість! — усміхнулася я собі та й полинула далі. На щастя, мала тоді відгул, бо ніхто ще не завинив переді мною. Останні щасливі деньочки, 20 лютого 2022 року… Ага, зрозуміли вже, про що я?

А потім, за чотири дні, знову чую від тієї ж «старої» мадам: «Я так боюся! Я не хочу помирати! Я ж іще така молода! Хочу жити й насолоджуватися життям!» Усвідомила! Ну то й користайся наданою можливістю, поки час твій ще не настав.

І от як тут не усміхатися попри жахіття, які кояться довкруги, та силу силенну роботи, яка на мене навалилася?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍