Сергій Бобрицький - Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький

Останнім, що розпалося на атоми, були очі Марії. Точніше, вони просто спалахнули зеленими іскрами й зникли. Я знов міг рухатися. Звісно, ні про яке пиво вже мова не йшла. І я, постоявши у трансі ще хвилин з десять, тремтячими ногами вирушив додому.

Як дійшов до свого дому, пройшов вахтершу, їхав у ліфті, заходив до квартири – не пам’ятаю. Просто факт – я вже вдома. Ввімкнув всюди світло. Лячно. Дуже. Мене почало кидати в жар та холод одночасно. Дуже боліли очі та горло. Загальний стан, за відчуттями – стрес плюс сильна застуда.

Почало трусити, наче під час якогось припадку. Занудило. Ледве встиг добігти до вбиральні. Мене знудило якоюсь чорною жижею. І навіть у цьому стані я розумів, що такому насиченому чорному кольору в моєму шлунку нема звідки взятися. Через деякий час я знесилений виплевся зі вбиральні. Сльози текли очами, наче річні струмки. Усе навколо – в не чітких обрисах.

Лиш краєм ока я побачив на кухні, далі коридором, якийсь рух. Злякавшись, швидко повернувся у той бік – нічого. З шаленством протер очі, глянув ще раз – і здригнувся, ледь не заволавши. На нашому обідньому столі стояла людина. Маленький, наче карлик, дід. Може, навіть, менший за карлика. В білій сорочці й штанах. Він дивився на мене, а я – на нього.

– Здоров будь, Подих Роду.

– Трясссця твоїй матері. – Прохрипів я й знепритомнів.

Прокинувся вже на ліжку, в спальні. В трусах та майці, з чимось холодним на лобі. Виявилося – полотенце з кухні. Коли зрозумів, що до вбиральні я біг у кофті та джинсах і після цього навіть роздягтися не встиг – мене накрило жахом вдруге.

Це що ж виходить, мене роздяг та уклав у ліжко…?!

– Здоров будь, Подих Роду.

Дід з'явився біля входу до спальні. Стояв на підлозі з… так, із рушником, хлібом та сіллю. Вигляд мав винний.

– Ти не гнівайся, що злякав тебе. Не подумав я, що, проживши до сьогодні життя смертного, людині перелякатися від мого вигляду можна…

Так, Вітьок. Бери себе до рук. Вмикай голову! На тебе з кухонним ножем не кидаються. Хліб-сіль принесли. Дід цей – дуже маленький, плюс сорочка та борода. Ти – все життя читаєш міфи народів світу. Ну, а як же слов'янські?

– Здрастуйте, шановний… шановний. Пробачте, а ви, часом, не домовик?

– Часом – ні. Я – завжди домовик! – З полегшенням посміхнулося живе втілення слов'янського фольклору. – То, мать, дечого знаєш все-таки, так? Точно знаєш. Бачив я, як ти зі свого нотбука вигадки всілякі дивишся. Часом, звичайно, нісенітниця відверта, але буває таке вилазить, що я просто дивуюся. Звідки смертним знати?! Не інакше хтось із наших обмовився…

– Наших... Смертним... – Слухаючи балакучого домовика, в мене раптом зник страх. Тому що зараз, усередині мого мозку зріло щось схоже на усвідомлення втілення мрії дитинства: «Якби ж ці чудеса були б насправді!»…

– Гау, Олександровичу! Кажу, їсти будеш? – Мене вивів з трансу домовик, простягаючи хліб, що дуже смачно пахтів, та сіль.

– Так, вибачте. Трохи ще у шоці я. Звісно, ​​зараз на кухню підемо, і я…

– Ти що, думаєш, я тебе хлібом-сіллю отрую, чи що? – У голосі ходячої казки зазвучала образа. Тільки ображеного домовика в хаті мені не вистачало.

– Ні, що ви! Жодної думки не було. Так, зараз ... – Я, вже і так давно перебуваючи в сидячому положенні на ліжку, звісив з нього ноги.

Домовик підійшов до мене зі своїм частуванням. Я, як водиться, відщипнув від м'якого, теплого (!) короваю шматочок, макнув у сільничку (красива, дерев'яна, на нашій кухні такої точно немає) і повільно скуштував. Звичайно, кращого хліба я в житті не їв.

– Умм, боже, як смачно! Дякую…Парамон?..

Коровай, разом із рушником та сільничкою, полетіли на підлогу. Мені здалося це поганим знаком. В очах домовика застигли подив разом із жахом. Не знаю, що жахнуло його, проте до мене самого щойно дійшло, що, по-перше, він не представлявся. А по-друге – ім'я «Парамон» просто ніби неонова вивіска з іншого світу висіла над ним.

Ця «вивіска» насправді з неоновими аналогами мала дуже мало спільного. Таке без якісної комп'ютерної графіки не зробиш. Уявіть промінь ранкового сонця, що проникає у вікно. Бачите цю невагому, нематеріальну, але оманливо-відчутну нитку?.. Ось напис весь був такий. Наче зітканий зі світла.

– Бути того не може... Хай мене... Як ти дізнався, Вікторе?! Звідки?

В кімнаті різко потемніло, світло заблимало. А якщо врахувати, що на вулиці і така глибока ніч, мені вкотре за день стало моторошно. Розлючений домовик у будинку...

– Шановний Па… домовик! Я не знаю, звідки знаю ваше ім'я! Я просто прочитав цей напис і все!

– Який напис? – Обличчя казкового діда змінилося з рішуче-суворого на здивоване.

– Та він й зараз ось висить над вами! Наче зі світла зітканий. Напис з ім'ям Парамон. Просто над головою! – Я вказав рукою у напрямку злощасного напису і постарався краще його розглянути.

Ще одна моя помилка цього дня. Напис розгорнувся, став більшим і наче кинувся на мене! Я інстинктивно подався назад, але, звичайно, марно. Напис ніби вдарив мене по очах – і я зрозумів, що знаю про Парамона якщо не все, то багато чого. Що йому три сотні років, що останніми з господарів, з ким він міг спілкуватися, була дивна родина (дивна родина?!) Остапенко, яка мешкала аж у Закарпатській Області у 19 столітті, у селі Синевирська Поляна. У ті часи, коли Закарпаття ще належало до Австро-Угорщини, а Харківська область звалася губернією. Рівень сили – третє коло. Хазяїн… Тут пусто. Не в тому сенсі, що про господаря дивна вивіска нічого не розповіла. А ніби там є якась невизначеність.