Вера НюкМарт - Солодка смерть , Вера НюкМарт

Другий день мого перебування в гуртожитку почався і закінчився так, як я і прогнозувала, а саме: розгублені першокурсники, нещасні старшокурсники, з гармидером і хаосом на додачу.

─ Привіт, - дзвінким голосом привіталася тендітна блондинка з вражаючим бюстом. ─ Мене звати Оля Д. і я твоя сусідка.

─ Дуже приємно, відповідаю я, - розуміючи, що кімната наповнюється якимось світлом та дзвінким сміхом цієї дівчини, що неначе білочка бігає туди-сюди в бажанні якнайшвидше розібрати дорожню валізу. 

─ Привіт, привіт! - вскакує на ходу ще одна і різко пригальмовує зауваживши мене. ─ А я тебе хіба знаю, власне бачила десь. Але ж де? Ах так, на вступній промові ректора для першого курсу. Я Надя С., приємно познайомитися.
─ Віра, - сказала я, ─ Оля, - долинуло зі сторони ванної кімнати.

─ О, то нас троє, - здивувавшись протягла Надя.

─ Четверо... - втягуючи в кімнату величезну валізу, сказала новоприбула. ─ Я Мирослава Д., рада знайомству.

Кожна з них вибрала собі ліжко, місце в шафі, шафку в ванній, що було доволі складно, так як чотири дівчини, а приміщення одне. Погомонівши вдосталь та в кінці кінців погодившись з чергою хто за ким користується ванною кімнатою, ми нарешті вклалися спати, оскільки рано на нас чекало те саме ─ нове життя.

Бах, бабах...Бух

Мене розбудив незрозумілий гучний шум в кімнаті. Як виявилося до нас підселяли ще одну, п'яту дівчину, Галину Б., яка умудрилися приїхати лиш тепер, а це увага, годинник показував третю ночі. Що тут скажеш, в неординарності Галі ми будемо мати змогу переконатися ще багато разів. 

Зранку про чергу до ванни не пам'ятав вже ніхто, оскільки дякуючи нічному візиту, кожна з нас хотіла повалятися в ліжку довше. А тому ранок теж видався гучним, напруженим, деякою мірою вульгарним, бо в виразах кожна з нас вже не дуже перебирала, дякуючи чому ми зрозуміли наступне, нам потрібні певні правила для загального виживання.

***

Розбіглися як ті миші, хто куди. Мирослава помчалася в сторону факультету журналістики, Галина з Олею в сторону економістів, ми ж з Надею як виявилося на факультет іноземних мов. 

День минув так, як і почався, тобто наче в божевільні.
Поверталися ми втомлені та голодні приблизно в один час. Принаймні на порозі гуртожитку стикнулися з Мирославою, яка з моєї легкої руки стала Мері (надіюся вона за це на мене не гнівається, просто тоді вона мені асоціювалася з Мері Поппінс, а саме з витонченістю та природною елегантністю). Недалеко за нами, не менш втомлені, повзли Галя з Олею. 

─ І куди це ми так несемося! - загукала нам вслід старша, худа, мов тріска жіночка.

Ми невпевнено озирнулися, оскільки швидкість равлика, а саме з нею ми рухалися, ніяк не хотіла синонімізуватися в наших головах з словом «нестися».

─ Так, так ─ це я вам кажу, зіроньки ви мої, як розумію вітатися батьки вас не навчили. 
─ Доброго дня, - першою оговталася Надя і привіталася за нас усіх, саме у цей час надійшла решта наших. 

─ Доброго, доброго, - мовила та у відповідь. - Мене звати Ірина Казимирівна і я комендант даного гуртожитку. Це значить, що я є головною в даній будівлі, а тому ви дівоньки маєте дотримуватися наступних правил, а саме: 
- повертатися вчасно (жінка злобно зиркнула в сторону Галини), тобто до 22:00;

- хлопців не водити (окинула поглядом вже нас всіх);

- тримати чистоту, прибиральниць у нас нема! 

На останньому пункті комендант особливо наголосила з натиском на слові "нема".
Повідомивши все що хотіла, Ірина Казимирівна розвернулася на каблуках неначе вимуштруваний вояка, та попрямувала геть в сторону таких же як ми новеньких, що до речі теж чомусь з нею не привіталися.

⃰⃰⃰  ⃰  ⃰

А в кімнаті на мене чекав сюрприз. Мої і тільки мої речі були розкидані по всій кімнаті, а на моїй полиці в шафі лежала від руки написана записка:

«Один один малявка ;) »

Дівчата від подібного трохи шокувалися і вже хотіли бігти по пані Ірину, як я їх переконала в тому, що це більше не повториться.

Значить ключі вона не віддала, думала я миючи руки, от злопам’ятна зараза. Ну що ж вихід лиш один, а саме змінити замок, проте гадаю, що скоро вона сюди не пхнеться, зараз її внутрішнє еґо цілком вдоволене зробленою пакістю, а тому подумаю про зміну замка іншим разом.

Готували ми вечерю того вечора разом. Оскільки кожна з нас була голодна мов вовк, то це посприяло швидкому порозумінню і геть відбило охоту повипендрюватися одна перед одною.

Спочатку їли мовчки, запихаючи канапки в себе і плюючи з високої вежі на власні фігури. Голод, як то кажуть не тітка. Втамувавши першою хвилею бутербродів бажання канібалізму ми завели розмову про прожитий день та склали список щоденних чергувань, опираючись на те, хто і о котрій годині кожного дня виходить з нашого спільного нового дому.