Стівен Кінг - Під куполом

нью-ейджівської дурні, проте зараз йому не залишалося нічого іншого — звичайного верапамілу в нього не було — тож мусив спробувати цей рецепт.

І воно, схоже, діяло. Зробивши двадцять глибоких вдихів, кожного разу видихаючи повільно, він відчув, що серце в нього нормалізувалося. І в роті поменшало мідного присмаку. От лишень груди йому здавило. У ліву руку вповзав біль. Він знав, що це симптоми інфаркту, але гадав, що це може бути також і від нетравлення шлунку після всіх тих з'їдених ним сардин. Найімовірніше, що від останнього. Довгі глибокі вдихи чудово допомагають його серцю (але все одно, коли вибереться з цього розгардіяшу, йому треба показатися лікарям, можливо, він навіть погодиться на серцеву хірургію). Спека — от головна проблема. Спека й затхле повітря. Він мусить знайти ліхтар і знову завести той генер. От лиш ще хвилиночку, ну, може, пару…

Тут чути чиєсь дихання.

«Авжеж, звичайно. Це ж я сам тут і дихаю».

І все-таки він був певен, що чує ще когось. Більше, ніж когось одного. Йому здалося, що з ним тут тепер кілька людей. І він подумав, що знає, хто вони.

«Та це ж просто смішно».

Так, але хтось із тих, хто зараз тут дихає, знаходиться поза диваном. Хтось причаївся в кутку. А хтось стоїть за три фути перед ним.

«Ні. Припиніть!»

За диваном Бренда Перкінс. У кутку Лестер Коґґінс, з відвислою нижньою щелепою.

А просто перед ним стоїть…

— Ні, — проказав Великий Джим. — Це суще лайно. Чиста дурня це.

Він заплющив очі, намагаючись сконцентруватися на тих довгих повільних вдихах.

— А тут так гарно пахне, тату, — спереду нього прогудів Джуніор. — Пахне, як у тій коморі. Як мої дівчатка.

Великий Джим вискнув.

— Допоможи мені підвестись, братане, — озвався з підлоги Картер. — Він мене так сильно порізав. Та ще й стрельнув у мене…

— Перестаньте, — прошепотів Великий Джим, — нічого такого я не чую, отже, зараз же припиніть. Я рахую вдихи. Я направляю собі серце.

— Всі документи в мене збереглися, — промовила Бренда Перкінс. — І копій маю достатньо. Скоро їх буде розвішано на кожному телефонному стовпі в місті, як розвішувала Джулія останнє число своєї газети. «Начувайся, твої гріхи знайдуть тебе» — книга «Числа», розділ тридцять другий.

— Тебе нема тут!

Але раптом щось — на дотик, мов палець, — делікатно проїхалося йому по щоці.

Великий Джим знову вискнув. У протиатомному сховищі було повно мертвих людей, котрі все ж таки дихали цим неймовірно затхлим повітрям. Навіть у темряві він бачив їхні бліді лиця. Бачив очі свого мертвого сина.

Великий Джим підхопився з дивана, розмахуючи в чорному повітрі стиснутими кулаками.

— Геть пішли звідси! Всі ви, геть від мене!

Він кинувся до сходів і перечепився об нижній східець. Цього разу не було килима, щоб пом'якшити удар. В очі йому почала скрапувати кров. Мертва рука пестила йому ззаду шию.

— Ти мене вбив, — примовляв Лестер Коґґінс, але з його розкраяною щелепою це в нього звучало, як «и ее уиу».

Великий Джим рвонув угору сходами й нагорі вгатився у двері усією своєю значною вагою. Двері рипнули й прочинились, відгортаючи собою вбік обвуглену деревину й навалену цеглу.

«Ні! — гаркнув він. — Ні, не торкайся мене! Ви, ніхто мене не торкайтесь!»

Серед руїн кімнати засідань стояла майже така ж точно темрява, як і в бункері, але була й суттєва різниця: повітря тут зовсім не годилося для дихання.

Великий Джим зрозумів це вже після третього вдиху. Скатоване понад межі витривалості цим останнім ривком хазяїна, його серце знову плигнуло йому в горло. І цього разу там воно й застрягло.

Великий Джим раптом відчув, ніби від горла до пупа в ньому провалилось щось неймовірно важке: довгий мішок з ряднини, набитий камінням. Він зробив рух назад до дверей, немов людина, що силується пробрести крізь мул. Спробував протиснутися крізь щілину, але цього разу глухо застряг. З його роззявленого, хапаючого повітря рота, з забитого горла почав народжуватися жахливий звук, і звук той був: «АААААААААААА. Нагодуй мене, нагодуй мене».

Він молотнув кулаком раз, другий, тоді ще раз: потягнувся рукою вперед, прагнучи якогось фінального спасіння.

Хтось ласкаво погладив йому руку зсередини. «Татуню», — проспівав чийсь голос.

16

Хтось потряс Барбі, розбудивши його рано-вранці в неділю, перед світанком. Він неохоче приходив до тями, кашляючи, інстинктивно обернувшись до Купола, до вентиляторів поза ним. Коли нарешті прокашлявся, він подивився, хто ж це його розбудив. Побачив Джулію. Волосся в неї розвилося і висіло, щоки палали гарячкою, але очі були ясними. Вона промовила:

— Бенні Дрейк помер годину тому.

— Ох, Джуліє. Боже правий, мені так жаль, — голос у нього був надірваний, рипучий, зовсім не його голос.

— Я мушу дістатися до коробочки, яка створює Купол, — сказала вона. — Як мені дістатися до коробочки?

Барбі похитав головою.

— Це неможливо. Якщо б ви навіть могли з нею щось зробити, вона знаходиться на пагорбі, майже за півмилі звідси. Ми тут навіть до машин підійти не можемо, не затамувавши подиху, а до них звідси всього якихось п'ятдесят футів.

— Є один спосіб, — промовив хтось поряд з ними.

Вони озирнулись і побачили Сема Вердро. Той докурював останню зі своїх сигарет і дивився на них тверезими очима.

Він був тверезий, цілком тверезий уперше за останніх вісім років.

Сем повторив:

— Є один спосіб. Я можу вам показати.

БЕРИ І ЙДИ ДОДОМУ, ЦЕ ТОБІ БУДЕ ЯК СУКНЯ

1

Була сьома тридцять ранку. Всі зібралися разом, навіть нещасна, змарніла мати покійного Бенні Дрейка. Елва обнімала за плечі Алісу Епплтон. Колишня жвава зухвалість геть спливла з дівчинки, а тепер ще й хрипи лунали за кожним подихом її щуплих грудей.

Коли висловив усе, що Сем мав сказати, запала хвилина тиші… якщо, звісно, не мати на увазі всюдисущого ревіння вентиляторів. А тоді вже мовив Расті:

— Це безумство. Ви загинете.

— А якщо ми залишимось тут, виживемо? — запитав Барбі.

— Але навіщо це потрібно взагалі робити? — спитала Лінда. — Навіть якщо Сем має рацію і його ідея спрацює, навіщо це робити?

— О, я гадау, ідея ця практична, — сказав Роммі.

— Звісно, що практична, — підтвердив Сем. — Один чоловік, на ім'я Пітер Бергерон, розказував мені про таке невдовзі після великої пожежі у Бар Гарборі[489] у сорок сьомому. Піт був ще той зух, але аж ніяк не брехун.

— Ну, якщо навіть все так, — не вгавала Лінда, — все одно навіщо?

— Бо є ще одна річ, якої ми робити не пробували, — відповіла Джулія. Тепер, вже прийнявши рішення,