Джон Голсуорсі - Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі

— Ви збираєтесь покласти всьому край?

— А хіба є інша рада?

Дівчина раптом здалася Джун нестерпно млявою.

— Мабуть, ви маєте слушність,— пробурмотіла вона.— Я знаю, що мій батько теж такої думки; але... я сама ніколи б так не вчинила. Я не вмію пливти за течією.

Яка врівноважена й обережна ця дівчина; як холодно звучить її голос!

— Люди вважають, що я закохана.

— А хіба ні?

Флер знизала плечима. «Можна було б здогадатися відразу,— подумала Джун.— Адже вона Сомсова дочка — риба! А проте він!..»

— То чого ж вам треба від мене?— запитала вона з відразою.

— Чи не можна мені побачитися тут завтра із Джоном, коли він їхатиме до Голлі? Він прийде, якщо ви напишете йому сьогодні. А потім, може, ви заспокоїте їх там, у Робін-Гілі, що всьому кінець і що їм не треба розповідати Джонові про його матір.

— Гаразд!—різко сказала Джун.— Я напишу зараз, а ви пошлете листа. Завтра о пів на третю. Мене не буде.

Вона сіла за маленький письмовий стіл, який стояв у кутку кімнати. Коли, закінчивши листа, вона повернулася, Флер і досі торкала маки пальцями в рукавичках.

Джун наклеїла марку.

— Ось вам лист. Якщо ви не закохані, то, звичайно, немає про що говорити. Джонові пощастило.

Флер узяла листа.

— Дуже вам вдячна!

«Нечуле дівчисько!»—подумала Джун.

Щоб Джон, син її батька, любив Сомсову дочку і був нелюбий їй! Ганьба, та й годі!

— Це все?

Флер кивнула головою. Її оборки заколихалися й затремтіли, коли вона пішла, похитуючись, до дверей.

— До побачення!

— До побачення!.. До побачення... модний метелику!— пробурмотіла Джун, зачиняючи двері.— Ото ще сімейка!

І вона повернулася в майстерню. Борис Струмоловський мовчав, схожий на Христа, Джіммі Португал кляв усіх, окрім тієї групи, за дорученням якої видавав «Неоартиста». Серед тих, на кого сипалися його прокльони, був Ерік Коблі, а також кілька інших геніїв, які в той чи інший час займали перше місце у репертуарі Джун, знаходячи в неї допомогу й поклоніння. Її охопило почуття безнадії і огиди, і вона відійшла до вікна, щоб вітер з річки розвіяв ці скрипучі слова.

Але коли Джіммі Португал нарешті виговорився і пішов з Ганною Гобді, вона сіла й півгодини умовляла молодого Струмоловського, обіцяючи йому принаймні місяць американського щастя, так що коли він пішов, його ореол сяяв непотьмареним блиском. «Хоч би там що,— думала Джун,— а Борисом не можна не захоплюватися».

VIII. ЗАКУСИВШИ ВУДИЛА

Знати, що ти один проти всіх,— дає велику полегкість деяким натурам. Коли Флер вийшла від Джун, її не мучили докори сумління. Прочитавши осуд і обурення в синіх очах своєї маленької родички, вона зраділа цьому доказові того, що обдурила її, і відчула зневагу до Джун за те, що ця підстаркувата ідеалістка не здогадалася, чого їй треба насправді.

Так вона й покладе всьому край! Аякже! Скоро вона їм покаже, що це тільки початок. І вона всміхнулася сама до себе на імперіалі автобуса, що віз її назад до Мейфера. Але усмішка згасла, затьмарена тінню страху і тривоги. Чи зможе вона подолати Джона? Вона закусила вудила, але чи примусить вона і його закусити їх? Вона знає правду, знає, яка небезпечна затримка,— він не знає ні того, ні того; ось у чому різниця.

«А що, як розповісти йому,— міркувала вона.— Може, так буде безпечніше?» Цей безглуздий збіг обставин не має права занапастити їхнє кохання. Джон повинен зрозуміти це. Вони не можуть дозволити, щоб таке сталося! З доконаним фактом люди завжди миряться рано чи пізно. Від цієї філософської думки, досить глибокої як на її вік, вона перейшла до іншого міркування, менш філософського. Якщо вона переконає Джона негайно взяти таємний шлюб, а згодом він довідається, що вона знала правду,— що тоді? Джон ненавидить усякі хитрування. Знову ж таки, чи не краще йому розповісти? Але обличчя його матері, що постало перед її очима, утримувало її від цього наміру. Флер побоювалася. Його мати має над ним владу; можливо, навіть більшу, ніж вона. Хто знає? Крок занадто ризикований. Поринувши в ці підсвідомі роздуми, Флер проминула Грін-стріт і доїхала аж до готелю «Рітц». Там вона вийшла з автобуса і пішла назад уздовж огорожі Грін-парку. Гроза обмила кожне дерево; з листя ще капало. Важкі краплини падали на оборки її сукні, і, щоб не змокнути, вона перейшла на протилежний бік вулиці під вікна клубу «Айсіум». Підвівши раптом погляд, вона побачила у вікні мосьє Профона з якимсь високим гладким чоловіком. Повертаючи на Грін-стріт, вона почула, що її гукають, і побачила «пронозу»— він наздогнав її. Профон скинув капелюха — лискучий котелок, які вона особливо ненавиділа.

— Добрий вечір, міс Форсайд. Чи не можу я зробити вам яку-небудь невеличку послугу?

— Так, перейдіть на той бік.

— Отакої! Чому ви мене не любите?

— Не люблю?

— Скидається на те.

— Ну що ж, причина ось яка: через вас у мене з'явилося почуття, що жити на світі не варто.

Мосьє Профон посміхнувся.

— Та що ви, міс Форсайд, не треба журитися. Все буде гаразд. В житті немає нічого тривалого.

— Ні, є і тривале,— вигукнула Флер,— принаймні для мене,— особливо любов і відраза.

— Ваші слова мене трохи засмучують.

— А я гадала, що ніщо не може ані