Джордж Мартін - Борва мечів

розкуйовджене, очі — червоні від сліз, губи тремтять, коли намагаються щось сказати. Коли вона побачить мене, то заплаче знову — хоча і боротиметься відчайдушно, аби втримати сльози.» Сестра рідко плакала, коли поруч був іще хтось, крім нього — не терпіла, щоб її бачили слабкою. Свої рани на серці вона показувала тільки своєму близнюкові. «А тепер вона шукатиме в мене розради та помсти.»

Наступного дня на вимогу Хайме вони летіли, мов навіжені. Його син був мертвий, а сестра понад усе мала потребу в своєму коханому браті.

Коли Хайме Ланістер побачив перед собою велике місто з темними вартовими баштами проти ранніх сутінок, то рушив легким чвалом до Сталевого Шкарбана Вальтона, який трусив ристю позаду Нігтя під прапором миру.

— Що це так жахливо смердить? — скривився північанин.

«Смерть» — подумав Хайме, але вголос відповів:

— Дим, піт і гівно. Коротше кажучи, Король-Берег. Якщо мати добрячого носа, можна винюхати і зраду теж. А ти хіба раніше не чув, як смердять великі міста?

— Я нюхав Білу Гавань. Вона так не смерділа.

— Біла Гавань поруч із Король-Берегом — що мій брат Тиріон поруч із паном Грегором Клеганом.

Ніготь вів їх угору низьким пагорбом. Семихвостий прапор миру тріпотів на вітрі, вилощена семикутна зірка яскраво сяяла на держалні.

«Скоро я побачу Серсею, Тиріона та батька. Невже мій брат справді міг убити малого?» Хайме крутив думку в голові так і сяк, але не міг у неї повірити. Він почувався на диво спокійним, хоча знав, що батьки мусять шаленіти з горя, коли помирають їхні діти: видирати собі волосся з корінням, шпетити усіх богів, закликати криваву помсту. Чого ж він не відчував майже нічого? «Малий жив і помер, думаючи, що його батько — Роберт Баратеон.»

Хайме справді дивився, як він народжується, але радше заради Серсеї, ніж самої дитини. І ніколи не тримав на руках.

— Ти подумав, як це виглядатиме? — спитала сестра, коли їх нарешті залишили баби-сповитухи. — Куди вже гірше, що Джоф схожий на тебе — ще бракувало, щоб ти тут над ним туркотів!

Хайме тоді здався, майже не опираючись. Немовля на ім’я Джофрі було мале, рожеве, без упину верещало та скиглило, вимагало надто багато часу Серсеї, любові Серсеї та цицьок Серсеї. Таке хай Роберт забирає собі.

«І ось він мертвий.» Хайме змалював собі Джофа нерухомим, холодним, з чорним від отрути обличчям — і знову нічого не відчув. «Може, я справді чудовисько? Недарма ж люди кажуть.» Якби Вишній Батько просто зараз зійшов з неба і запропонував обрати, що йому повернути: сина чи руку, Хайме знав, що б він обрав. Зрештою, він мав другого сина і сім’я ще вдосталь на безліч нових. «Якщо Серсея захоче ще одну дитину, я подарую їй дитину… і цього разу я візьму її на руки, і хай Інші ухоплять тих, кому це не до смаку.» Мертвий Роберт гнив у могилі, а Хайме до смерті втомився від брехні.

Він зненацька обернувся і зачвалував назад — шукати Брієнну. «Самі лише боги відають, чого я оце клопочуся. Скільки доріг за життя подолав, а досі не щастило зустріти нуднішого та відразливішого супутника.» Дівчисько їхало далеко позаду і трохи збоку, наче показуючи, що не хоче мати з ними нічого спільного. Дорогою для неї так-сяк зібрали чоловічий одяг: тут сорочку, там камізелю, ще десь пару штанів, кобеняка з каптуром, ба навіть старого залізного панцира. Брієнна, вочевидь, у чоловічому вбранні почувалася зручніше, та гарнішою на вроду її вже ніщо не могло зробити. «І щасливішою теж.»

На додачу після втечі з Гаренголу Брієнна швидко повернула собі свою звичайну ослячу впертість.

— Хочу назад мою зброю та броню! — наполягала вона.

— Та залюбки! — відповідав Хайме. — Сам би вас убрав знову в залізо від маківки до п’ят. А надто у шолом. Усі тільки радітимуть, коли ви нарешті стулите пельку, а пику завісите заборолом.

Стулити пельку Брієнна не забарилася, та її похмура мовчанка скоро почала псувати йому добрий гумор так само певно, як нескінченні спроби Кайбурна підлеститися та заприязнитися. «Божечки праві! Оце вже не гадав, що сумуватиму за товариством Клеоса Фрея.» Мимоволі йому на думку почало спадати, чи не краще було лишити дівчисько ведмедеві.

— Король-Берег! — оголосив Хайме, коли нарешті її знайшов. — Нашу подорож закінчено, ясна панно. Ви дотримали своєї обітниці — доправили мене до Король-Берега. Майже цілого, не рахуючи кількох пальців та долоні.

Брієнна мляво зиркнула на нього байдужими очима.

— То лише половина моєї обітниці. Я казала пані Кетлін, що поверну їй доньок. Хоча б Сансу. Але зараз…

«Вона ніколи не стрічала Робба Старка, та сумує за ним глибше, ніж я за Джофом.» Хоча хтозна — може, вона так побивалася за пані Кетлін.

Коли вони почули новину, то саме знаходилися у Мережгаї, а повідомив її червонопикий опецькуватий лицар на ймення Бертрам Чмелик, чиїм знаком на щиті були три бджолині вулики на смугастому чорно-жовтому полі. Чмелик розповів, що крізь Мережгай лише напередодні проїхав загін вояків князя Дударя — поспішав до Король-Берега під власним прапором миру.

— Як Молодий Вовк загинув, то Дудар вирішив, що далі воювати не варто. Ще й син його сидить у полоні в Близнюках, — повідомив лицар.

Брієнна роззявила рота і вирячилася, наче корова, що вдавилася жуйкою. Довелося Хайме видобувати з пана Бертрама розповідь про Червоне Весілля.

— Кожен князь великого дому має непокірного та підступного значкового, що заміряється на його місце, — казав він опісля Брієнні. — Мій батечко мав Ринів і Тарбеків, Тирели мають Флорентів, Гостер Таллі мав Вальдера Фрея. Таких тримає у покорі сама лише сила, та варто їм відчути слабкість… кажуть, за Віку Звитяжців Болтони білували Старків і накидалися їхніми шкурами, наче корзнами.

Брієнна нічого не казала і виглядала так пригнічено, що Хайме майже закортіло її розрадити. Від того дня вона їхала, наче напівмертва — не кидалася звіром навіть тоді, коли її кликали «ягідкою». «З неї наче випили усю силу.» Це ж вона скинула брилу на Робіна Ригера, билася з ведмедем тупим мечем, відшматувала вухо Варго Хапові, геть виснажила Хайме у двобої… а зараз виглядала зламаною і змарнілою.

— Я попрохаю батька, щоб повернув вас до Тарфу, якщо буде ваша ласка, — мовив Хайме до неї. — А як схочете лишитися при дворі, то я знайду вам місце.

— Серед