Джордж Мартін - Борва мечів

не наважувався зв’язуватися з вами особисто. Але коли почув, як ви врятували Донтосові життя на Джофовому турнірі, то зрозумів, що кращого поплічника не знайти.

Сансу трохи не знудило.

— Він казав, що хоче бути моїм Флоріаном!

— Чи не пригадуєте ви часом, що я вам казав того дня, коли ваш батько сидів на Залізному Престолі?

Ту мить вона пам’ятала дуже яскраво.

— Ви сказали, що життя — то не пісня, і я дізнаюся про це одного дня на своє горе.

Санса відчувала, як на очі накочуються сльози, та не могла втямити, за ким їй плакати: за Донтосом Голярдом, за Джофом, за Тиріоном чи за собою.

— То невже усе навколо — суцільна брехня, завжди і неодмінно?! Невже всі люди та всі речі у світі — сама лише облуда?!

— Майже всі. Та певно ж, не ми з вами. — Він посміхнувся. — «Приходьте сьогодні вночі до божегаю, якщо хочете додому.»

— Послання… то його написали ви?!

— Крім божегаю, іншого вибору не було. Жодне інше місце у Червоному Дитинці не сховане від очей малих пташечок, як їх кличе євнух… чи радше малих пацюків, як їх кличу я. У божегаї стін немає, самі лише дерева. І замість стелі — небо над головою. Корені, ґрунт, камені замість вимощеної підлоги. Пацюкам нема де ховатися. Адже пацюки мусять ховатися, щоб люди не настромили їх на ножі.

Пан Петир узяв її за руку.

— Нумо ходімо до вашої бесіди. Знаю, який важкий та довгий вам випав день. Ви, напевне, дуже стомилися.

Малий човник лишився позаду невеличким вихором диму та вогню, майже загубленим у вранішньому морі. Назад дороги не лишилося; єдиний можливий шлях лежав попереду.

— Так, дуже стомилася, — визнала Санса.

Поки Мізинець вів її донизу, то казав:

— Та розкажіть же мені про бенкет! Адже королева так вистаралася заради нього. Співці, жонглери, ведмідь-танцюрист… а чи сподобалися вашому панові чоловікові мої карлики-герцівники?

— Ваші?!

— Я мусив послати за ними аж до Браавосу і ховати до весілля у бурдеї. Скільки це мені коштувало грошей, а надто зусиль — сором казати. Виявляється, сховати карлика у місті — неабиякий клопіт. А щодо Джофрі… Як то кажуть, можна привести короля до води… але на Джофрі довелося ще й хлюпнути, аби він втямив напитися. Коли я розповів його милості про свою маленьку несподіванку, він запитав: «На біса мені на весіллі якісь бридкі карлики? Ненавиджу карликів.» Довелося мені узяти його за плече та прошепотіти на вухо: «Так, саме на Біса. Уявіть, як вони сподобаються вашому дядькові».

Чардак хитнувся під ногами, і Сансі здалося, наче увесь світ став хиткий і непевний.

— Вони думають, що то Тиріон отруїв Джофрі. Пан Донтос казав, його схопили.

Мізинець посміхнувся.

— Вдівство, Сансо, дуже вам пасуватиме.

Від самої думки в неї аж затріпотіло у животі. Вона вже ніколи не поділятиме ліжко з Тиріоном! Адже саме цього вона жадала найбільше… хіба ні?

Бесіда була низенька й тісна, але на вузьку полицю для спання задля зручності була покладена перина і чималий оберемок хутра.

— Тут тісно, самі бачите, але сподіваюся, не буде надто незручно. — Мізинець вказав на кедрову скриню під віконцем. — Ось тут ви знайдете собі чисте вбрання. Сукні, спіднє, теплі панчохи, кирейку. На жаль, сама лише вовна та льон. Негідний одяг для шляхетної діви, зате вбереже від холоду і вологи, доки не знайдеться кращий.

«Ого, та він усе наготував заздалегідь!»

— Ласкавий пане, я не розумію… адже Джофрі жалував вам Гаренгол, зробив коронним намісником на Тризубі… навіщо вам…

— Навіщо мені бажати йому смерті? — Мізинець стенув плечима. — Та так, без жодної причини. До речі, я ж зараз перебуваю за тисячу верст звідси, аж у Долині Арин. Треба завжди тримати ворогів у замішанні, не дозволяючи себе зрозуміти. Якщо вони не матимуть певності, що ти за один і чого хочеш, то не знатимуть і того, що ти зробиш далі. Буває корисно іноді спантеличити їх — утнути щось безглузде, ще й начебто собі на шкоду. Пам’ятайте про це, Сансо, коли доростете, аби грати у гру.

— Гру… яку гру?

— Єдину гру на світі. Гру престолів.

Він прибрав з чола пасмо її волосся.

— Ви вже не маленька, щоб знати: ми з вашою матінкою були не лише друзями. Колись я не хотів у світі нічого іншого, крім неї. Я насмілився мріяти про наше з нею спільне життя, про дітей, яких вона мені подарує… та вона була дочкою Водоплину і Гостера Таллі. «Родина, обов’язок, честь», Сансо. «Родина, обов’язок, честь» означали, що я ніколи не матиму її руки. Але вона подарувала мені дещо краще — такий дарунок жінка може віддати лише раз. То як я можу відвернутися від її доньки? У кращому світі ви були б моєю донькою, а не донькою Едарда Старка. Вірною, люблячою, коханою… Та викиньте уже з голови того Джофрі, мила моя. Донтоса, Тиріона, усіх. Вони вас ніколи не потурбують. Тепер ви у безпеці й не мусите перейматися. Я вбережу вас від усякого лиха і відвезу додому.

Хайме VII

«Король помер» — казали йому, не відаючи, що Джофрі — не лише його пан і володар, але й рідний син.

— Біс розпанахав йому горлянку ножем! — базікав мандрівний крамар у корчмі при дорозі, де вони перебули ніч. — І випив кров короля з великої золотої чари!

Чолов’яга не впізнав однорукого лицаря з бородою та чорним кажаном на щиті, як не впізнав би і тисячу інших. Тому і балакав так вільно там, де інший не смів би розтулити рота, якби знав, хто його слухає.

— Нє, то була отрута! — наполягав корчмар. — У малого пика зчорніла, мов слива дозріла!

— Хай Вишній Батько подарує йому справедливий суд, — пробурмотів септон.

— То Бісова дружина допомогла йому вбити короля, — присягався лучник у однострої затяг князя Рябина. — Опісля вона зникла з палати у хмарі сірчаного диму, а Червоним Дитинцем пробіг примарний лютововк зі скривавленою пащею!

Хайме сидів мовчки і слухав, як слова течуть мимо, наче дзюркотливий струмок. Забутий ріг пива лежав у єдиній здоровій руці. «Джофрі. Моя кров. Мій першачок. Мій син.» Він спробував викликати у пам’яті обличчя хлопця, та його риси весь час перетворювалися на Серсеїни. «Вона буде у жалобі, волосся