Нікос Казандзакіс - Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс

взимку, бо влітку мені від неї було жарко. Однак незабаром і вона мені спротивіла, бо стала дуже запахущою, то я її спалив.

Зорбас засміявся й додав:

— Ото такий у мене був рахунок, хазяїне. Згорів. Набрид він мені: я думав, що він буде недовгий, аж бачу — нема йому краю, то я й закинув ножички.

— А напівзаконні зв’язки, Зорбасе?

— О, вони мають свою принаду,— захихотів Зорбас.— Гей, слов’янська жінко, живи тисячу літ! Ти — сама воля! Нема отого: де був, чому забарився, де ночував? Ні вона тебе не питає, ні ти її. Воля!

Він сягнув рукою до склянки, вихилив її, потім обчистив каштан і, жуючи, вів далі:

— Одну з них звали Софинкою, другу — Нюсею. Із Софинкою я познайомився у великому селі під Новоросійськом. Зима, сніг, а я подався був на одну копальню. Проходив тим селом та й зупинився — саме була неділя, і з усіх навколишніх сіл поз’їжджалися жінки й чоловіки щось купити чи продати. Був страшний голод, морози люті, люди продавали все, що мали, навіть ікони, аби купити хліба.

От походжаю я по базару, дивлюсь — аж із одного воза зістрибує дівчина, селянка, дебеленька така, на зріст метрів зо два, очі сині, як море, а що вже крижі — лошиця, та й годі! «Ну, кажу, Зорбасе, пропала твоя голівонька!»

Поплентався я за нею, пасу її очима, пасу — тільки де ж тут напастися поглядом, коли в неї крижі гойдаються, як великодні дзвони! «І нащо тобі здалася та копальня? — кажу сам собі.— Скільки тобі ще тинятися, вітрогоне? Ось тобі найкраща копальня, закопайся в неї з головою та й довбися в її забої скільки хочеш!»

Дівчина зупинилася, поторгувалася за дрова, вхопила в’язку — ото були ручиська, господи! — та й пожбурила її на воза. Потім купила трохи хліба, далі вибрала п’ять чи шість копчених рибин. «Скільки просите?» — питає. «Стільки». І тоді вона зняла з вуха золоту сережку, щоб розплатитися. Грошей, бач, уже не мала, то хотіла віддати сережку. Ну, тут я й спалахнув від обурення. Щоб оце я допустив, аби жінка віддавала свої сережки, всілякі там брязкальця, духмяне мило, пляшечку лаванди... Коли жінка мусить отаке робити, то це вже кінець світу! Це все одно, що обскубти павича. У тебе стало б духу обскубти павича? Ніколи! Ні, ні, поки живий Зорбас, кажу собі, цього не буде. Відкрив я свій гаманець та й заплатив. У ті часи карбованець був нікчемним клаптем паперу, а драхми цінувалися, за сотню можна було купити мула, за десять — жінку.

Ну, заплатив я, лошиця обернулась, глянула на мене й схопила мою руку — хотіла поцілувати. Я руку відсмикнув — що це вона, за старого мене має? А вона крикнула: «Спасибо! Спасибо!», одним скоком скочила на воза, вхопила віжки й змахнула батогом. «Зорбасе,— кажу я собі,— не лови гав, утече!» Я й собі вистрибнув на воза й опинився біля неї. Уперіщила вона коня, і ми поїхали.

Дорогою вона второпала, що я хотів би мати її за дружину. По-російському я вмів поганенько, але в таких справах багато слів не треба. Ми розмовляли очима, руками, колінами. Коротше, дісталися ми села, зупинилися перед якоюсь хатою, позлазили з воза. Дівчина одним ударом розчинила ворота, й ми ступили на подвір’я. Поскидали дрова, взяли рибу та хліб, заходимо до світлиці. А там біля вичахлої плити бабця скулилась і тремтить. Повкривалася мішками, ганчір’ям, смушками, і все одно тремтить. Морози, були, скажу я тобі,— птах на льоту падав. Підступив я до плити, наклав у неї чималенько дров та й підпалив. Бабця дивиться на мене й усміхається. Донька щось їй сказала, та я не розібрав. Вогонь розгорівся, стара зігрілася, пожвавішала.

А дівчина тим часом накрила на стіл, принесла трішки й горілки, ми її тут-таки й прикінчили. Тоді вона поставила самовар, заварила чай, сіли ми, повечеряли, напилися чаю, нагодували й стару. Дівчина постелила чисті простирадла, загасила лампадку перед іконою богоматері, перехрестилася. Потім дала мені знак, ми уклякли обоє перед старою, поцілували їй руку. А та поклала свої сухі руки нам на голови і щось пробурмотіла,— мабуть, благословила нас. Я тут як не крикну: «Спасибо! Спасибо!» — і ми з лошицею миттю пірнули під ковдру.

Зорбас замовк, підвів голову й задивився в темряву, кудись у море.

— Її звали Софинкою,— невдовзі озвався він і знову замовк.

— Ну, а далі? — нетерпляче запитав я.— Що було далі?

— Далі! Далі зась! І що це в тебе за звичка, хазяїне, все «далі» та «чому»? Май бога, хіба ж про це говорять? Жінка — це чисте джерело, ти нахиляєшся над ним і бачиш себе, і п’єш, і п’єш, аж поки тобі щелепи зведе. А потім приходить хтось інший, теж спраглий, і теж нахиляється й бачить себе, і теж п’є. А потім ще інший... Ось що таке джерело, ось що таке жінка.

— Отже, ти після цього пішов від неї?

— А що я мав робити? Адже вона — джерело, як я вже казав, а я — перехожий, тож і пішов своєю дорогою. Прожив я з нею три місяці, дай їй, боже, здоров’я, і не шкодую. Але через три місяці згадав, що вирушив то я до копальні. «Софинко,— кажу їй одного ранку,— я маю справу» треба мені йти».— «Гаразд,— каже Софинка,— треба, то йди. Я тебе чекатиму один місяць, якщо через місяць не вернешся, то я вільна. І ти теж тоді вільний. Ну, з богом!» І я пішов.

— І через місяць повернувся?

— Ну чи ти дурний, хазяїне, чи що, даруй мені на слові! — вибухнув Зорбас.— Де там було повертатись! Хіба ж ті кляті жінки дадуть? Через, місяць на Кубані я зустрів Нюсю.

— Розкажи! Розкажи!

— Іншим разом, хазяїне. Не треба їх, бідолашних, валити на купу! За здоров’я Софинки!

Він одним духом випив вино, відкинувся до стіни й мовив:

— Ну, добре, розкажу тобі про Нюсю. Щось мені весь вечір не йде з думки Росія. Згортай вітрило! Полегшимо цей човен — мою душу!

Він обтер вуса й розворушив жар у пічці.

— З тією Нюсею, значиться, я запізнався в одному селі на Кубані. Було літо. Кавунів і динь — гори, підходь, бери — ніхто тобі нічого не скаже. Розріжу, було, навпіл, та й запихаюся,