Льюїс Керол - Аліса в Дивокраї, Льюїс Керол

щаслива, якщо можеш, живучи в цьому лісі, радіти, коли тобі заманеться.

— Тільки тут якось дуже непривітно, — сумно промовила Аліса. Від згадки про свою самотність у Аліси виступили сльози на очах.

— Ну, годі, годі! — вигукнула бідна Королева і заломила у відчаї руки. — Подумай, яка ти велика. Подумай, яку відстань ти сьогодні пройшла. Подумай, котра година. Подумай про що завгодно, але не плач.

Аліса не змогла стримати сміх, хоч сльози блищали у неї на очах.

— А вам удається стримувати сльози, коли ви думаєте про щось? — запитала вона.

— Тільки так і можна їх стримати, — твердо заявила Королева. — Не можна робити дві роботи одночасно, розумієш. Давай хоча б подумаємо про твій вік. Скільки тобі років?

— Сім з половиною, рівно.

— Ти можеш не додавати «рівно», — зауважила Королева. — Я й так повірю. Зараз ти повинна повірити тому, що скажу я. Мені сто один рік, п’ять місяців і один день.

— Мені щось не віриться, — сказала Аліса.

— Не віриться? — зі співчуттям запитала Королева. — А ти спробуй повірити: глибоко вдихни і заплющ очі.

Аліса засміялася.

— Не варто пробувати, — сказала вона, — ні­хто не може вірити неможливим речам.

— Просто у тебе малий досвід, — зауважила Королева. — Коли я була твоїх років, я займалася цим півгодини щодня. Та де там, я іноді до сніданку могла повірити у шість неможливих речей... Знову хустка злетіла!

Коли вона говорила, брошка знову розстебнулася і раптовий порив вітру шпурнув хустку Королеви на другий бік струмка. Королева розкинула руки і полетіла слідом. Цього разу їй вдалося зловити хустку самій.

— Спіймала! — радісно закричала вона. — А зараз подивися, сама приколю!

— Сподіваюся, ваш палець уже менше болить? — ввічливо запитала Аліса, переходячи струмок за Королевою.

— О, значно менше! — вигукнула Королева і повторювала пискливо: — Значно менше! Менше! Менше! Ме-е-е-е!

Останнє слово так нагадувало мекання вівці, що Аліса аж здригнулася.

Вона подивилася на Королеву. Та, здавалося, раптом обросла вовною. Аліса протерла очі й знову подивилася. Невже вона опинилася в крамниці? І чи насправді... Невже насправді за прилавком сиділа Вівця? Скільки Аліса не протирала очі, але нічого не могла зрозуміти. Вона стояла в темній крамниці, спершись ліктями на прилавок, а напроти неї в м’якому кріслі сиділа Вівця і щось в’язала. Час від часу вона підводила очі й зиркала на Алісу крізь величезні окуляри.

— Що ти хочеш купити? — нарешті запитала Вівця, одриваючи на мить погляд від в’язання.

— Я ще не надумалась, — дуже ввічливо відповіла Аліса. — Мені спершу хочеться подивитися кругом, якщо можна.

— Ти можеш дивитися вперед і в обидва боки, якщо тобі заманеться, — сказала Вівця, — але ти не можеш дивитися кругом себе. У тебе ж немає ззаду очей!

Справді, у Аліси не було ззаду очей. Вона обмежилася тим, що повернулася, підійшла до полиць і почала оглядати їх.

Крамниця була набита всілякими дивовижними речами. Але найдивовижнішим було те, що ледве Аліса зосереджувала увагу на якійсь полиці, силкуючись роздивитися, що там лежить, як саме та полиця чомусь виявлялася порожня. А тим часом інші полиці аж вигиналися від усяких товарів.

— Тут усе прямо пливе перед очима, — нарешті промовила вона жалібно, після того як майже хвилину марно ловила очима якусь велику яскраву річ. Ця річ нагадувала то ляльку, то шкатулочку для шитва і весь час опинялася над тою полицею, на яку дивилася Аліса. — Особливо он та річ... Але я вже знаю, — додала вона, бо в неї раптом майнула здогадка. — Я буду переслідувати її поглядом до найвищої полиці. Не пройде ж вона крізь стелю!

Але з цього нічого не вийшло, бо «річ» спокійнісінько пройшла крізь стелю, наче так і повинно бути.

— Ти дівчинка чи дзиґа? — запитала Вівця, беручи нову пару спиць. — У мене голова обертом іде, так ти крутишся. — Вона в’язала вже на чотирнадцяти парах спиць одночасно, і мимоволі Аліса здивовано задивилася на неї.

«Як це воно в неї так виходить? — думала розгублена дівчинка. — Щохвилини у неї з’явля­ються все нові й нові спиці, наче у дикобраза».

— Ти вмієш гребти? — запитала Вівця, простягаючи їй дві в’язальні спиці.

— Так... трошки... але не на землі... і не в’язаль­ними спицями... — почала говорити Аліса. Раптом спиці у неї в руках перетворилися на весла, і Аліса побачила, що вони сидять у маленькому човні і пливуть між якихось берегів. Нічого не залишилося, як налягти на весла.

— Пір’я! — закричала Вівця, беручи нову пару спиць.

Це зауваження, здавалося, не потребувало відповіді, тому Аліса мовчки продовжувала гребти.

Вона подумала, що вода тут якась дивна, бо весла щоразу застрявали в ній і їх ледве вдавалося витягти.

— Пір’я! Пір’я! — знову закричала Вівця і взяла нові спиці. — Ти зараз ляща впіймаєш.

«О милий лящик! — подумала Аліса. — Я хочу спіймати його».

— Хіба ти не чула, що я кажу: «Пір’я!» — сердито гримнула Вівця і вхопила цілу жменю спиць.

— Я чула, без сумніву, — сказала Аліса, — ви повторили це багато разів... і досить голосно. Скажіть, будь ласка, де знаходяться лящі?

— У воді, де ж їм бути! — відповіла Вівця, встромляючи кілька спиць собі у волосся, бо руки в неї вже були повні. — Пір’я, кажу тобі!

— Чому це ви кажете все «пір’я» та «пір’я»? — нарешті невдоволено запитала Аліса. — Я не птах!

— Ні, птах, — заперечила Вівця. — Ти гусеня.

Це трохи образило Алісу, і деякий час вони мовчали, а човен повільно плив уперед. Іноді він пропливав серед водоростей (і тоді весла ще дужче застрявали у воді), іноді під деревами, але незмінно над їхніми головами нависали високі береги.

— Ой, прошу вас! Он там пахучий очерет!.. — раптом захоплено вигукнула Аліса. — Скільки його там! І який гарний!

— Тобі нема чого просити мене, — сказала Вівця, не підводячи голови від плетення. — Не я його там саджала, і не мені зривати його.

— Так, але я хочу сказати... Прошу вас, можна затриматися і нарвати трохи? — благала Аліса. — Може б, ми зупинили на хвилинку човна?

— Як я можу зупинити його? — зауважила Вівця. — Якщо ти не будеш гребти, він сам зупиниться.

Отже, човен тихесенько поплив за водою, доки не опинився серед очерету. Аліса старанно закотила рукавчики і по лікті опустила рученята у воду, щоб зірвати довші стеблини. На час вона забула про Вівцю і про плетення й так перехилилася через край човна, що кінчики її розпатланого волосся вмочилися у воду. З блискучими жадібними очима вона рвала копиці чудового пахучого очерету.

— Аби тільки човен не перекинувся! — говорила вона собі. — Ой, яка чудова квітка! Але я не дістану до неї.

Її навіть трошки сердило («Ніби навмисне», — думала вона) те, що, хоч вона і встигала, пропливаючи в човні, нарвати багато чудових квіток, найкращих ніяк не вдавалося дістати.

— Найкращі квітки чомусь весь час не дістати, — нарешті поскаржилася вона, зітхаючи над тим, що впертий очерет росте так далеко.

Після цього вона повернулася на своє місце. Щоки в неї палали, з волосся й рук капала вода. Вона почала складати свої щойно надбані скарби. Тієї миті для неї не мало значення те, що очерет починав в’янути і втрачати запах та красу, ледве вона зривала