Джек Лондон - Зелений Змій, або Алкогольні спогади, Джек Лондон

я з’їв учорашню вечерю, з’їв збільшений сніданок, а шкандибаючи до трамваю, ніс із собою їжі удвоє більше, ніж напередодні.

Робота! Хай спробує юнак, який ледве дійшов вісімнадцяти, попрацювати лопатою за двох дорослих досвідчених робітників! Робота! Задовго до півдня я з’їв останню крихту свого величезного сніданку. Але я наважився показати їм, що може зробити спритний юнак, який хоче вийти в люди. Найгірше було те, що мої зап’ястки попухли й відмовлялися мені служити. Кожен знає, як болить кісточка в нозі, коли, оступившись, ступаєш на ногу. Уявіть же, як боляче насипати та возити вугілля, коли розтягнено жили в обох зап’ястках.

Робота! Не раз я сідав долі на вугілля, де мене ніхто не бачив, і плакав з розпачу люті, образи й знесилення. Цей другий день моєї праці був найтяжчий. Одне лише дало мені спроможність після тринадцятигодинного робочого дня витримати й дотягти до нічної зміни, а саме: кочегар з денної зміни обкрутив мої обидва зап’ястки широким шкіряним ременем. І ремінь так туго їх охоплював, що швидше скидався на тонку, гнучку гіпсову пов’язку. Це надавало сили моїм рукам і не пускало далі набряку й запалення.

Так я вчився на електротехніка. Щовечора: я ледве долазив додому й засинав раніше, ніж з’їдав вечерю: мене укладали до ліжка й роздягали. Щоранку, завжди з величезним запасом харчу на сніданок, я шкандибав з дому на роботу.

Я вже не читав більше книжок з книгозбірні. Не призначав побачення дівчатам. Я зробився справжньою робочою твариною. Працював, їв та спав; спав і мій мозок. Це був якийсь кошмар. Я робив щодня, робив у свята і все чекав свого єдиного дня відпочинку наприкінці місяця, наперед вирішивши лягти тоді в ліжко і гарненько виспатися.

Дуже дивно, що за весь той час я ні разу не доторкнувся до хмільного. Навіть не думав про те, щоб випити. Хоч і знав, що, тяжко працюючи, люди майже завжди п’ють. Я бачив, як вони це робили, та й сам часто робив так у минулому. Та я був такий далекий від алкоголізму, що мені ніколи навіть не спадало на думку, як добре було б випити. Наводжу це, щоб показати, як мало мене тягло до чарки. Але пізніше, по багатьох роках приятелювання із Зеленим Змієм, у мене кінець кінцем таки з’явилася спрага алкогольна.

Я часто спостерігав, що кочегар із денної зміни якось чудно на мене дивиться. Нарешті він заговорив. Він взяв з мене слово, що я не порушу таємниці. Директор попередив його, щоб він не говорив мені нічого, і він боявся втратити посаду. Він сказав, що переді мною одна людина возила вугілля вдень, а друга вночі, та сказав, яку платню вони одержували. Я робив за тридцять доларів у місяць те, за що вони діставали вісімдесят доларів. Він сказав би мені це раніше, говорив він, але був певний, що я не витримаю праці й покину її сам. Та як він бачить, я убиваю себе, і навіть не задля доброї мети. Я тільки збиваю ціну, казав він, і відбиваю роботу у двох людей.

Будучи американським хлопцем, та ще гордим американським хлопцем, я покинув не зразу.

Це було нерозумно з мого боку, я знаю; але я наважився не кидати зразу праці, щоб довести директорові, що я зможу її витримати. Тоді відмовлюсь, і він побачить, якого доброго молодого робітника позбувся.

Я так і зробив, хоч воно й було нерозумно. Працював, поки не висиплю останньої тачки вугілля для нічної зміни. Це було о шостій годині. Тоді одмовився від цієї роботи — учитися на електротехніка, працюючи більше як за двох на платні учня. Я пішов додому, ліг спати й проспав цілу добу.

На щастя, я не працював так довго, щоб пошкодити собі, хоч і мусив носити ремені на зап’ястках цілий рік після того. Та наслідок цієї оргії роботи був для мене такий, що мені спротивила праця. Я не міг робити. Сама думка про роботу була мені остогидла. Я не дбав тепер про те, щоб осісти. Всяке вивчення фаху — геть під три чорти. Краще тинятися по світу та шукати всіляких пригод, як я це робив раніш. Отже, я знову кинувся у вир життя і подався у мандри на Схід шляхами залізничними.

ХХІ

Але дивіться! Тільки я почав мандрувати, як знов зустрівся із Зеленим Змієм. Мандруючи, зустрічав чимало чужих людей, але досить було тільки випити з ними разом, і ми вже знайомились, і широко відкривалися шляхи, що ведуть до пригод. Не могло бути і в салуні з галасливим городянином, або веселим залізничником, який вже добре насмоктався та навантажив повні кишені пляшок, або з гуртом «галькістифів» у якомусь кишлі. Так, це могло бути й у штаті, де заборонено алкоголь, хоч би і в Айова 1894 року, коли я блукав там головною вулицею Дес-Мойніс, і мене без кінця закликали невідомі мені люди у різні таємні шинки. Пригадую, ми випивали і в голярні, і в слюсарній майстерні, і в крамниці меблів.

Завжди та всюди був Зелений Змій. Навіть волоцюга в ті щасливі дні міг далеко частіше випивати. Пригадую, як у в’язниці в Буффало ми улаштували гульню на всю губу, а потім, після того, як вийшли на волю, знов урядили таку саму гульню просто на вулиці і фінансували її тією «пенею», що нажебрали у людей.

Я не мав потягу до алкоголю, та коли бував з тими, хто пив, теж випивав з ними. Я переважно мандрував з найрухливішими, найдужчими людьми, а саме ці дужі жваві люди найбільше й п’ють. Вони товариські, сміливі, з яскравою індивідуальністю. Можливо, що такі властивості їхньої вдачі і тягнуть їх від нудного оточення та виснажливої праці шукати відради в отій брехливій, химерній дійсності, що створює Зелений Змій. Було так, що ті, кого я найдужче любив, найбільше шукав, неодмінно товаришували із Зеленим Змієм.

Блукаючи Сполученими Штатами, я дізнався чимало нового. Як бродяга я бував поза лаштунками суспільства і, навіть, по льохах. Я спостерігав, як працює уся машина цього ладу, я бачив, як крутяться найменші її коліщата, і дізнався, що фізична праця зовсім не в такій пошані, як це казали вчителі, попи та політичні діячі. Робітники, що не мали певного фаху, були безпорадною робочою скотиною. Хто мав фах, мусив належати до професійної спілки, щоб дістати працю зі свого фаху. А спілка мусила якось викручувати у підприємців збільшення заробітної платні та зменшення робітничих годин. Підприємці, в свою чергу, не поступалися. І я не бачив у цьому пошани до праці. А коли робітник робився старим, або недужим, його викидали на смітник, наче поламану машину. Я бачив дуже багато таких робітників, що зовсім не в пошані доходили кінця свого віку.

Отже, я переконався, що фізична праця не користується повагою й нічого не варта. Ні, фах не для мене, зважив я, та й директорські дочки теж. Але й злочинцем стати не припадає, додав я. Це майже так само руйнує, як і фізична праця. Треба продавати мозок, а не м’язи. І я постановив ніколи більше не продавати своїх м’язів. Мозок, і тільки мозок винесу я на ринок на продаж.

Я повернувся до Каліфорнії з твердим наміром здобути собі освіту, себто шкільну освіту. Школу грамоти я скінчив уже давно, отож я вступив до Вищої Оклендської