Тетяна Гуркало - Ненавиджу драконів, Тетяна Гуркало

— Що будемо робити далі? — спитав Ярослав у звіра.

Вони опинилися тут удвох, тож хом'ячий далекий родич теж кровно зацікавлений у пошуках виходу, Ярославу набридло самостійно приймати ідіотські рішення, захотілося перекласти відповідальність на когось іншого.

Хом'ячий родич у відповідь поворухнув вухом і відвернувся. Нічого спільного, з жодними рішеннями він мати не хотів.

— Котячий корм.

Якщо зібрався робити дурниці, роби їх оптом, легше отримати наганяй за все одразу, ніж за кожну окремо.

Ярослав свято вірив у це просте правило і вкрай рідко від нього відступав. Тому він не став битися головою об підлогу, благаючи його випустити, не вивчав желе в пошуках виходу, він підійшов до підставки і забрав Серце Вогню. Далі вчинив так, як велело правило. Камінь, що світився, сунув за щоку, щоб не загубити по дорозі, тому що в абсолютній цілісності кишень був не впевнений, а в тому, що не втратить до кінця походу сумку, був упевнений ще менше. Потім відійшов до однієї зі стін, абсолютно не цікавлячись напрямом руху, і галопом помчав до протилежної стіни. Він пам'ятав інструкції з проходження стін із «Чародіїв» і вирішив у них повірити. Навіть очі заплющив, щоб не бачити перешкод. У магії головне вірити та не сумніватися. Так говорив Ярен. Творець він чи не творець?

Бігти, невиразно підозрюючи, що пробіжка закінчиться зверненням до пластичного хірурга для виправлення обличчя, виявилося навіть цікавіше, ніж випробовувати на собі нову розробку алхіміка без ліцензії. Стіна сказала «чмок» десь за спиною і Ярослав з розбігу врізався в якусь невраховану перешкоду, яка не мала нічого спільного зі стінами. Перешкода глухо клацнула від удару. Очі довелося розплющити.

Перешкода схилила голову і з єхидством його роздивлялася порожніми очницями. Інші скелети теж ожили і неквапливо підтягувалися ближче. Можливо, хотіли помститися за нешанобливе поводження з товаришем, або поцікавитись прогнозом погоди, а може, хотіли дізнатися свіжі новини з поверхні чи астрологічний прогноз для водолія. У жодному разі спілкуватися з ними не хотілося. Вигляд оживших пластмасових скелетів не викликав довіри. Найбільше в них Ярославу не подобалися мечі та ікла. Тому він вирішив не з'ясовувати, що їм потрібно.

— Тримай, — Ярослав штовхнув у руки найближчому свою сумку, позбавляючись як зайвої ваги, так і необхідності стежити за своїми речами і помчав у невідомість, вибираючи шлях, де пластмасових скелетів поменше.

Сумка кістяків зацікавила. Вони на неї трохи подивилися, спробували її на зуб, потім на меч, порубали кілька флакончиків, що не б'ються, з невідомим вмістом, влаштували невелику пожежу в своїх рядах і помчали мститися, постукуючи пластмасовими зчленуваннями і брязкаючи дзвіночками на всі лади. Дзвін Ярослава надихнув на побиття рекорду з бігу, чим він і зайнявся, пірнувши у найближчий вихід із печери. Біг він добре і довго, тільки прямо. Нічого схожого на розгалуження, повороти та інші принади, що дозволяють збити переслідувачів зі сліду, не траплялося. Дзвін наближався. Ярослав щосили намагався збільшити швидкість і не пропустити дірку в стіні, якщо така існує. Розвилці він зрадів як рідний. Звернув у лівий прохід, пам'ятаючи пораду звіра, що сидів у кишені, і успішно пробіг стометрівку. Далі він поїхав, якимось дивом тримаючи рівновагу. Звідки в підземеллі з плюсовою температурою взявся лід, і чи це був лід, Ярослав навіть припустити боявся. Але крига, це добре. Скелети рівновагу тримали гірше. Вони спритно склалися в купу, що дзвенить, заплуталися в кінцівках і тимчасово припинили переслідування.

— Точно бродилка, — визначився зі своїм проведенням часу хлопець і акуратно заковзав далі, підозрюючи, що в разі падіння встати буде проблематично. Лід був якийсь зайво слизький. Повзати хлопцю не хотілося, у нього це діло виходило погано. Скелети дзвеніли, і розплутуватись не поспішали. До купи поступово додавалися ті, що відстали. Запахло горілою пластмасою. Напевно, прибігли не до кінця загашені товариші, котрі вирішили, що горіти на самоті нудно.

— Весело тут у вас, — поділився враженнями із звіром Ярослав.

Лід закінчився. Почалися сходи. Вузькі, тільки носок поставити. Довелося підніматися навшпиньки, сповнюючись співчуттям до балерин, їм бідолахам ще гірше доводиться, вони на пальчиках танцюють. Стрибають ще дурні, крутяться, ручками махають, мабуть, для рівноваги.

На те, що скелети мирно догорять, Ярослав вирішив не розраховувати. Не з його щастям.

Після сходів була наступна розвилка. П'ять абсолютно однакових коридорів. Ярослав зазирнув у кишеню, помилувався на незворушно сплячого звіра і побіг до самого лівого. Втрачати все одно не було чого. Він заблукав давно і надійно. Власноруч складені плани підземель скелети використали як пальне для самоспалення. Та й не допомогли б йому плани. Він не уявляв, де знаходиться, а особливих прикмет у коридорів не було.

Не зважаючи ні на що, Ярослав продовжував сподіватися, що йому трапиться вихід на поверхню. Все одно куди, аби не глибше під землю. Він легко біг, часом переходячи на крок, намагався збагнути, вгору рухається чи вниз і вперто повертав ліворуч. У душі проклинав драконів і пишався ельфом, якому категорично не подобався фізичний стан учня, через що він доклав безліч своїх та Ярославових зусиль на виправлення недоліків. Ось тепер стало у нагоді.

Виявилося, що завзятість найбільша з переваг, вона була винагороджена. Сталося диво. На стіні одного з лівих проходів було намальовано жирну, дуже знайому стрілку.

— Який я розумний, — захопився власною передбачливістю Ярослав, а потім зрозумів, чого йому не вистачає для повного щастя. — От чорт, я, здається, проковтнув цю погань, — сумно поскаржився звірові.

Той не відреагував, продовжуючи мирно спати.

 — Раптом вона отруйна? — спробував достукатися до свідомості свого попутника Ярослав.

Свідомість смугастого гризуна спала ще міцніше, ніж його крихітне тільце.