Курт Воннегут - Колиска для кішки

футів заввишки. Майстер, що працював над ним, був молодий і м’язистий. Він сидів на верхній перекладині драбини, одягнений тільки в білі полотняні штани.

Цей чоловік був білий.

Майстер викладав із золотого дроту тоненькі волосинки на потилиці Мони над лебединою шийкою.

Кросбі пішов його фотографувати; повернувшись, доповів, що той тип — найбільший писант з усіх бачених ним. Кажучи це, Кросбі набув кольору томатного соку. «Дідько зна що: ви йому слово, а він усе виверне навиворіт!»

Тоді я підійшов до майстра, кілька хвилин спостерігав за ним, а потім сказав:

— Я вам заздрю.

— Нарешті, — зітхнув він. — Я знав, що слід тільки почекати досить довго, щоб хтось прийшов і позаздрив мені. Я вмовляв себе бути терплячим — рано чи пізно якийсь заздрісник обов’язково з’явиться.

— Ви американець?

— Маю таке щастя. — Молодик займався своїм ділом, не відриваючись — подивитись, з ким він розмовляє, йому було ніколи. — Ви теж бажаєте сфотографувати мене?

— А що, не можна?

— Я мислю, отже, я існую, а значить, мене можна фотографувати.

— На жаль, я не взяв з собою камери.

— То йдіть по неї, бога ради! Бо ви ж не з тих людей, хто довіряє своїй пам’яті, чи не так?

— Не думаю, що скоро забуду обличчя, над яким ви працюєте.

— Ви все забудете, коли помрете, і я також. Я маю намір усе забути, помираючи, чого й вам бажаю.

— Мона позувала для вас, чи ви скористались фотографією, чи ще як?

— Я працюю ще як.

— Що?

— Я працюю ще як. — Він постукав себе по скроні. — Усе тут, у цьому казанку, що викликає заздрість.

— Ви з нею знайомі?

— Маю таке щастя.

— Френк Гоніккер — ось хто щасливець.

— Френк Гоніккер — це шматок лайна.

— Бачу, вам притаманна відвертість.

— А ще мені притаманне багатство.

— З цим вас можна привітати.

— Якщо хочете почути висновок знавця, гроші зовсім не обов’язково приносять щастя.

— Дякую за інформацію. Ви зараз позбавили мене великого клопоту. Я саме збирався підзаробити грошиків.

— Яким чином?

— Книгу писати.

— Я теж колись написав книгу.

— Як ви її назвали?

— «Сан-Лоренцо, — сказав він. — Країна, історія, люди».

70 Вихованець Боконона

— Отже, наскільки я розумію, — сказав я майстрові, — ви Філіп Касл, син Джуліана Касла.

— Маю таке щастя.

— А я прибув сюди, щоб побачитися з вашим батьком.

— Ви продаєте аспірин?

— Ні.

— Це погано. Батькові потрібен аспірин. Запас майже скінчився. Може, маєте якісь чудодійні ліки? Батькові подобається творити чудеса час від часу.

— Я не торгую ліками. Я письменник.

— То ви вважаєте, що письменник не може торгувати ліками?

— Здаюсь. Визнаю себе винним.

— Батькові потрібна така книга, щоб її читати пацієнтам, котрі вмирають або страждають від страшних мук. Не думаю, щоб ви написали щось подібне.

— Поки що ні.

— Між тим, це могло б принести купу грошей. Ось вам іще корисна порада.

— Можна було б перекроїти Двадцять третій псалом, дещо підновити, так, щоб ніхто не здогадався, що автор — не я.

— Боконон намагався перекроїти його. Він розповідав мені про це. Боконон зрозумів, що там жодного слова не можна змінити.

— Ви з ним також знайомі?

— Мав таке щастя. Він учив мене, коли я був малим хлопчиськом. — Філіп розчулено вказав на мозаїку. — Він і Мону вчив теж.

— Він був добрим учителем?

— Ми з Моною вміємо читати, писати й рахувати, — сказав Касл, — якщо саме це ви хочете знати.

71 Маю щастя бути американцем

Г. Лов Кросбі надумав іще раз поспілкуватись із Каслом, цим писантом.

— А ким ви себе вважаєте, — піддражнив його Кросбі, — бітником чи ще кимось?[18]

— Я називаю себе боконістом.

— Але ж у цій країні це протизаконно, чи не так?

— Волею випадку я маю щастя бути американцем. Я можу собі дозволити назватися боконістом коли заманеться, і досі мене ніхто з цього приводу не зачіпав.

— Я вважаю, що треба підкорятися законам будь-якої країни, коли в ній знаходишся.

— Та що ви кажете? Це не новина.

Кросбі розлютився.

— А пішов ти в дупу, Джеку!

— Сам туди йди, Джаспере, — спокійно сказав Касл, — та туди ж і ваш День матері та Різдво вкупі.

Кросбі покрокував через вестибюль до стійки адміністратора і сказав:

— Я бажаю заявити скаргу на цього чоловіка, он там, на цього писанта, на цього так званого майстра. У вас така гарна маленька країна, ви намагаєтеся привабити туристів та одержати нові інвестиції у промисловість. Але, після того як цей тип зі мною отак розмовляв, ноги моєї більше не буде в Сан-Лоренцо, а якщо хтось із моїх друзів спитає про Сан-Лоренцо, я пораджу їм триматись подалі звідси, чорт забирай! Може, вам потрібна ця картина на стіні, але, хай йому грець, писант, що її робить, — це найнахабніший, найзухваліший із сучих синів, якого ще світ не бачив!

Адміністратор зблід.

— Сер…

— Ну, чого мовчите? — сказав Кросбі, палаючи гнівом.

— Сер, це власник цього готелю!

72 Писантський Гілтон

Г. Лов Кросбі з дружиною покинули «Каса Мона». Кросбі обізвав цей готель «писантським Гілтоном» та зажадав оселитись в американському посольстві.

Таким чином, я залишився єдиним постояльцем у готелі на сто номерів.

Моя кімната була приємною. Вікна виходили, як і в усіх номерах, на бульвар імені Ста мучеників за демократію з виглядом на аеропорт Монсано та гавань Болівара. Будівля «Каса Мона» була схожа на книжкову шафу: глухі кам’яні стіни з боків