Террі Пратчетт - Крадій часу, Террі Пратчетт

— Що ти робиш?

— Я знайшов місце під номером 422! Там може вміститися сорок років! Немає сенсу гаяти час намарне! Я поверну його зараз!

Знову відбулася зміна тону.

— Вдалося! Я певний, що мені вдалося!

Деякі великі циліндри вже майже зупинилися. Лобсанґ тепер рухав ручками на комутаторі швидше, ніж ошелешений Лу-Тзе міг прослідкувати. А вгорі почали одна по одній закриватися заслінки, демонструючи замість кольорів почорнілу від віку деревину.

Ніхто у світі не міг би бути таким точним!

— Ти вже перейшов до місяців, хлопче, до місяців! — вигукнув він. — Так і тримай! Ні, оце так нічого собі, ти перейшов до днів… до днів! Слідкуй за мною!

Підмітальник побіг до кінця зали, де були менші Зволікатори. Час тут був дуже точно налаштований на циліндрах із крейди, дерева та інших недовговічних матеріалів. На подив Лу-Тзе, деякі з них уже сповільнялися.

Він побіг проходом поміж дубовими колонами заввишки в метр або й менше. Але навіть ті Зволікатори, які намотували час годинами і хвилинами, беззвучно зупинялися.

Почувся скрип.

Біля нього крутився дзиґою, поскрипуючи підшипниками, останній маленький крейдяний циліндр.

Лу-Тзе підступив крадькома до нього, не відводячи пильного погляду, й підняв угору руку. Цей скрип був останнім тут звуком, якщо не враховувати поодинокий дзенькіт підшипників, що охолоджувалися.

— Майже закінчили, — вимовив він. — Тепер поволіше… зачекай-но… за… че… кай…

Крейдяний Зволікатор, не більший за котушку з нитками, зробив поволі ще один оберт… і зупинився.

На стелажах закрилися останні дві заслінки.

Лу-Тзе опустив руку.

— Увага! Вимкнути комутатор! Нічого не торкатися! 

Якусь мить у залі панувала мертва тиша. Ченці дивилися на все це, затамувавши подих.

Це була позачасова мить досконалої рівноваги.

Цок 

І цієї позачасової миті привид містера Шобланґа, який бачив усю цю сцену невиразно й нечітко, немовби крізь марлю, сказав:

— Але ж це неможливо! Ви це бачили?

— БАЧИВ ЩО? — запитала темна постать у нього за спиною.

Шобланґ озирнувся.

— О, — здивувався він, а тоді додав з раптовою впевненістю:

— Ви Смерть, правда?

— ТАК. ВИБАЧТЕ, ЩО ЗАПІЗНИВСЯ.

Дух, відомий раніше під іменем Шобланґ, подивився на купку пороху, що була його мирським житлом впродовж останніх шестисот років.

— Я теж, — зронив він. А тоді штурхнув Смерть під ребро.

— Я ПЕРЕПРОШУЮ?

— Я сказав: «Вибачте, що запізнився». Бум-бум.

— ЩО ЦЕ ОЗНАЧАЄ?

— Е, розумієте… Вибачте, що я запізнився. В сенсі… померти?

Смерть кивнув.

— О, ЦЕ ЯСНО. Я НЕ ЗРОЗУМІВ, ЩО ОЗНАЧАЄ «БУМ-БУМ».

— Е, це означало, що то був жарт, — пояснив Шобланґ.

— АГА, ОН ЯК. Я ТЕПЕР БАЧУ, ЧОМУ ЦЕ БУЛО ПОТРІБНО. ФАКТИЧНО, МІСТЕРЕ ШОБЛАНҐ, ХОЧ ВИ І ЗАПІЗНИЛИСЯ, ТА ВИ ТАКОЖ І ПОСПІШИЛИ. БУМ-БУМ.

— Вибачте?

— ВИ ПОМЕРЛИ РАНІШЕ НАЛЕЖНОГО ВАМ ЧАСУ.

— Ну, так, я міг би це припустити!

— А ЧИ ВИ ЗНАЄТЕ, ЧОМУ? ЦЕ ВКРАЙ НЕЗВИЧНО.

— Я тільки знаю, що веретена почали дуріти, і я, мабуть, зарано зняв навантаження, коли одне з них перевищило межу швидкості, — сказав Шобланґ. — Але, чуєте, як вам той хлопець, га? Ви тільки гляньте, що він зробив з тими чортяками, як вони в нього затанцювали! Хотів би я, щоб у мене був такий учень! Та що я таке кажу? Він міг би і мені дати пару підказок!

Смерть роззирнувся.

— ПРО КОГО ЦЕ ВИ?

— Та ж про того хлопця на подіумі, бачите?

— НІ, НА ЖАЛЬ, НІКОГО ТАМ НЕ БАЧУ.

— Що? Та ж подивіться, він ось там! Стирчить, як ніс на вашому обли… Ну, очевидно, що не на вашому обличчі…

— Я БАЧУ, ЯК РУХАЮТЬСЯ КОЛЬОРОВІ РУЧКИ…

— Ну, а хто ж їх рухає, як ви гадаєте? Тобто, ви ж дійсно Смерть, чи не так? Я думав, що ви всіх можете бачити!

Смерть задивився на шпульки, що аж витанцьовували.

— ВСІХ… КОГО ПОТРІБНО БАЧИТИ, — мовив він. Дивився, не відводячи погляду.

— Гм, — нагадав про себе Шобланґ.

— О, ТАК. НА ЧОМУ МИ ЗУПИНИЛИСЯ?

— Чуєте, якщо я, е-е, трохи поспішив, то чи не могли б ви…

— УСЕ, ЩО СТАЛОСЯ, ЗАЛИШАЄТЬСЯ СТАЛИМ.

— Що це за така філософія?

— ЄДИНА, ЯКА ДІЄ. — Смерть дістав піскового годинника і перевірив його. — БАЧУ, ЩО ЧЕРЕЗ ЦЮ ПРОБЛЕМУ ВИ ЩЕ СІМДЕСЯТ ДЕВ’ЯТЬ РОКІВ НЕ ЗМОЖЕТЕ РЕІНКАРНУВАТИСЯ. МАЄТЕ, ДЕ ЗУПИНИТИСЯ?

— Зупинитися? Я ж помер. Це ж не те саме, що забути ключі від власного будинку! — обурився Шобланґ, який почав блякнути.

— МОЖЕ, ВАС МОЖНА ПІДШТОВХНУТИ ДО ЯКОГОСЬ СКОРІШОГО НАРОДЖЕННЯ?

Шобланґ пропав.

Цієї позачасової миті Смерть ще раз уважно придивився до зали з веретенами…

Цок 

Крейдяний циліндр знову почав крутитися, легенько порипуючи.

Один по одному також почали обертатися дубові Зволікатори, набираючи на себе зросле навантаження. Цього разу не було чути вищання підшипників. Вони вертілися поволі, мов підстаркуваті балерини, сюди й туди, знімаючи напругу в той час, як мільйони людей у зовнішньому світі деформували час, викривлюючи його згідно з власними примхами. Зволікатори рипіли, наче чайні вітрильники-кліпери, що оминають Мис Гніву під подувами легенького вітерця.

Тоді захарчали великі кам’яні циліндри, підбираючи час, з яким не годні були впоратися їхні менші побратими. Рипіння тепер супроводжувалося гуркотом, але він і далі був м’який і контрольований…

Лу-Тзе поволі опустив руку і випростався.

— Гарний і акуратний перехід, — сказав він. — Усі попрацювали добре, — він повернувся до приголомшених захеканих монахів і підкликав до себе найстаршого.

Лу-Тзе витягнув з-за вуха зім’ятий недопалок цигарки і мовив:

— Ну, Рамбуте Гендісайдсе, що відбулося, на твою думку, зараз?

— Е-е, ну, стався стрибок перенапруги, що вибив…

— Ні-ні, після цього, — урвав його Лу-Тзе, запалюючи сірника від підошви своєї сандалії. — Бачиш, я не думаю, що ви, хлопці, гасали довкола, мов безголові курчата, а якийсь послушник виліз на подіум і виконав найкращий і найплинніший варіант збалансування, який я будь-коли бачив у житті. Цього просто не могло статися, бо такі речі не стаються ніколи. Правильно я кажу?

Монахи, що відповідали за роботу Зволікаторів, не належали до видатних політичних мислителів храму. Їхня робота полягала в тому, щоб доглядати, змащувати, розбирати і збирати, виконуючи вказівки людини на подіумі. Рамбут Гендісайдс насупив брови.

Лу-Тзе зітхнув.

— Бачиш, я думаю, що насправді, — підказав він, — ви, хлоп’ята, продемонстрували свої найкращі якості, а ми з цим юнаком були просто захоплені вашою вправністю і практичними навичками. Абат буде вражений і пускатиме радісні бульки. Ви заслужили право отримати на вечерю додаткові пельмені-момо до вашого супу-тхукпи, якщо правильно мене зрозуміли.

Гендісайдс поринув думками аж до самої верхівки свого ментального флагштока, звідки його молитви злетіли до небес. Він вишкірився посмішкою.

— Проте, — підступив ближче і понизив голос Лу-Тзе, — невдовзі я, мабуть, знову сюди завітаю, бо схоже, тут треба добре все підмести, і якщо за тиждень я побачу, що ви й далі ледарюєте і не бажаєте підняти свої зади, ми з вами… побалакаємо.

Посмішку немов корова язиком злизала.

— Так, Підмітальнику.

— Вам треба все перевірити і подбати про підшипники.

— Так, Підмітальнику.

— І нехай хтось змете