Федеріко Андахазі - Конкістадор

щоб поприкривати свої шкури розбійників та душогубів. Я чудово розумів спонуки моїх людей, але досі нечітко усвідомлював, якими ж причинами керуюся я сам.

Люба моя Ішоє, я вже зізнавався тобі, що мене не принаджує володіння відкритими землями чи розширення кордонів імперії. Календар дає нам похмурі пророцтва, і тлатоані чув мої слова: якщо наш народ не подасться у майбутнє, воно прийде до нас, щоб обернути нас на минуле. Глибоко у моїй душі жевріє незбагненне переконання, що наша подорож, можливо, врятує Теночтитлан від руйнування, яке передрікає календар. Я часто повторював тобі, що море — то двері, котрі поєднують минуле з майбутнім, і що, пливучи на схід, можна досягти заходу, — а отже, місце народження може стати й місцем занепаду. Саме у цьому моя мета — досягти землі початку, Ацтлану. Я глибоко переконаний, що там, у далекому Краю чапель, ми, пізнавши таємницю свого походження, спроможемося відвернути загибель нашої батьківщини. Наразі мені немає чого додати, але, може, поки ми просуваємось уперед, мої здогади переростатимуть у впевненість, а мої питання обернуться на відповіді.

Ягуар 1

Незбурені морські течії, що направляли наш корабель, лагідні вітри, що роздмухували тростини наших вітрил, прозоре небо, залляте променями сонця удень і зоряне вночі, — усе це несподівано нас покинуло. Просуваючись на схід, ми побачили вдалині лиху бурю, що летіла просто на нас. Тож, хай у який бік ми відхилялись від вибраного курсу, уникнути зустрічі так і не змогли. Небо почорніло, ми наче увійшли до печери, високе склепіння котрої зроблено не з хмар, а з каміння. Нам у ніс подув холодний вітер; ми були змушені згорнути вітрила, щоб вони не полетіли разом зі щоглою. Блискавиці у морі були так близько від нас, що грім гримів одночасно із зблисками світла, а навколо корабля здіймалися водяні мури. Усі з’єднання на кораблі оглушливо скрипіли, ніби ось-ось розірвуться на тисячі уламків. Якби не потреба щохвилини скеровувати дії команди, аби втримати корабель на плаву, я б поринув у відчай. Батько навчав мене, що страх треба долати силою розуму, займаючи розум практичними міркуваннями, які мають за мету — вилізти з халепи й не поступатися паніці. Саме паніка засліплює людину, обертаючись на її ката. Поза тим, я зауважив: що більше я віддаю наказів своїй команді, що більше займаю їх роботою, хоч би вона й геть марна, то краще вони опановують страх.

Жодного разу донині я не бачив такого лютого моря: наш корабель раптом підносився нагору, ніби злітаючи, на якусь мить ми завмирали на верхівці водяної гори й ураз падали у колодязь, такий глибокий, що видавався нам бездонним. Хвилі скидалися на клоччя піни, які вилітали з пащі якогось знавіснілого звіра. Вітер ганяв корабель, як йому заманеться. Хоч як мої люди напружували весла чи ставили їх прямовисно у воду, ми не мали змоги скеровувати корабель. Злякавшись, що весла зламаються, я наказав прибрати їх, і ми поклалися на волю океану. Нам доводилося міцно триматися й навіть обперізуватися мотузками, щоб не повилітати за борт: хвилі перекочувалися через палубу з такою силою, що щоразу, як вода спадала, ми мусили перевіряти, чи всі лишилися на місці. Я ніколи не бачив такого загрозливого неба: не збагнеш, чи день, чи ніч, нам світило вогнище, що палало у небесах, — саме таку подобу мали блискавиці в небі. Здавалося, ніби вони замірилися запалити нашу щоглу. Неймовірно, що ми досі не пішли на дно. Дощ навіть і на думці не мав ущухати, він періщив так, що ми вже не розбирали, яка вода йде з моря, а яка — з неба.

Моя команда молилася до своїх богів: уастеки закликали Хурикана, просячи його милості, мешики просили змилостивитися над ними Тлалока, бога дощу. Ми всі були вкрай виснажені, й дехто вже мріяв про смерть, аби раз і назавжди покінчити із цим мордуванням. Але я не міг дозволити таких думок, адже якщо ми прагнемо вижити, треба було продовжувати боротьбу.

Ми прожили серед шторму цілих два дні. І раптом буря вщухла так само несподівано, як і розпочалася. Дощ припинився, хвилі затихли, небо посвітлішало. Легенький вітерець розганяв хмари, й у проміжках між хмарами виднілося блакитне небо — достоту як безхмарне небо, що супроводжувало нас у перші дні подорожі. Я побачив сльози на очах багатьох своїх людей. Оці жорстокі мешики, грабіжники й убивці, засліплені жагою наживи, не соромлячись плакали, мов діти. За плечима лишилося стільки туги, страху та напруження, що вони почасти плакали від болю, а почасти — від радості. Певна річ, уастеки поводилися геройськи: ніхто з них раніше не потрапляв у шторм у відкритому морі, хоч вони знали про небезпеку моря не зі слів, ще з дитинства звикнувши жити у каное. А от мешики пройшли справді через страшне випробування: для цих людей, народжених у гірській країні, які бачили лише спокійне озерне плесо, що омивало Теночтитлан, море було чужим та зловісним.

Лише коли неспокій остаточно минувся, я наважився огледіти корабель, щоб перевірити, чи немає пошкоджень. Ми п’ядь за п’яддю перевірили з Маоні всі поверхні. Продивившись усе до останньої дрібної щілини, ми переконалися, що наш корабель збудовано справді надійно: ми не знайшли жодного великого пошкодження, лише несуттєві подряпини, які можна було залагодити просто на борту. Я вирішив, що ми спокійно можемо продовжувати подорож.

У ту мить я ще гадки не мав, що ми стоїмо на порозі ще більш загрозливої небезпеки, ніж буря морська. Буря причаїлася у серцях моїх людей.

(…)

Мавпа 12

Небо було прозорим, вітер дмухав розмірено. Утім, обличчя у багатьох веслувальників спохмурніли, похмуро стало у них і на душі. Уже добігав кінця термін, за який я сподівався дістатися нових земель, однак ніщо не вказувало на їхню незабарну появу на обрії. Ейфорія, яка пойняла команду після пережитої бурі, була нетривалою. На зміну радості прийшла злість. Люди запитували себе, чим вони заслужили таку немилість богів. Я зауважив, як мешики перешіптуються, дивляться на мене косим оком, не приховуючи своєї неприязні. Й тоді, щоб не допустити, щоб сім’я свавілля проросло, я наказав усім зберігати мовчання. Я непохитно застеріг, що будь-кому, чиє перешіптування буде помічено, зв’яжуть руки-ноги й кинуть у трюм. Найстарший з мешиків, поклавши весло, підійшов до мене. Не дивлячись в очі, на знак поваги, він сказав, що боги мають причину лютувати: якщо ми хочемо мати успіх у нашій справі, то треба справити жертвоприношення для Тлалока. Поза всяким сумнівом, бурю послано