Зигмунт Мілошевський - Безцінний

Загнув кутик сторінки роману в місці, де читав, і заховав книжку.

— Це справді ваша робота?

— Справді. Але це тільки звучить романтично, я просто чиновниця у міністерстві.

— У міністерстві? Мабуть, у поліції?

— Ні, в Польщі це дещо складніше. Звісно, поліція шукає викрадені твори, я ж більше маю справу з тими, які зникли під час війни.

Незнайомець видавався по-справжньому зацікавленим, а вона відчула, що пускає бісиків. Чому для неї було так важливо справити враження на цього типа? Не хотіла бути гіршою за Кароля?

— Але, мабуть, це трапляється не так часто. Я бачив документальний фільм про спеціальний американський підрозділ, який усе знайшов і віддав.

— Еге ж, Monuments Меn.[35]

— О, точно.

— Фактично союзники знайшли копальню, повну творів мистецтва, десятки кілометрів коридорів, заповнених скринями, картинами, скульптурами, золотом, найціннішими скарбами з усіх завойованих країн. Іноді я думаю, що німці витратили більше часу на викрадення й придбання творів мистецтва, ніж на війну.

— Як це — придбання? Я думав, вони все просто вкрали.

Її тішило його зацікавлення.

— Німці ділили народи на кращі й гірші. Ось, приміром, у Польщі, країні упосліджених і невільників, брали все як своє. Тобто не стільки брали, скільки «зберігали», щоб захистити спадщину європейської культури від диких слов’янських людей. Але в Голландії та Франції вже було інакше. Попервах «зберігали» єврейські колекції, але потім стримувалися, бо на Заході хотіли мати вигляд джентльменів, а не різників. І рушили до антикварних крамниць, де витратили мільярди марок на своїх улюблених художників. Для перекупників у Парижі й Амстердамі це був найкращий період в історії мистецтва. Коли американці прогнали німців, там усі плакали рясними сльозами.

— Ви жартуєте?

— У жодному разі. Адже саме тоді з’явилися знамениті фальшивки Вермеєра, такі якісні, що нині їх вважають витворами мистецтва. Маршал Ґеринґ мав таку манію на ґрунті художника, що всім було відомо: купить будь-якого Вермеєра за будь-які гроші. Найвпливовіші нацисти купували через посередників для себе, менш впливові для того, щоб давати хабарі більш впливовим, ніколи бізнес не крутився так добре, як тоді. Німці заплющували очі навіть на єврейське походження торговців, якщо ті мали добрий товар.

— Ну гаразд, але твори мистецтва були викрадені в Польщі, вивезені до Німеччини, а згодом американці вам їх віддали, так?

— Якщо кількома словами. Але шістдесяти тисяч пам’яток усе ще бракує. І коштують вони, за приблизними підрахунками, замалим не двадцять мільярдів доларів.

— Та ви що? Як це? Де вони можуть бути?

— Скрізь. Частину німцям, напевно, вдалося сховати. Частину було знищено свідомо або випадково під час воєнних дій. Трохи забрали союзники, багато — радянці, частину розікрали люди в різних місцях Європи, користуючись безладом. Досі багато такого з’являється на аукціонах і в антикварних крамницях, але найцінніше точно мандрує чорним ринком.

— Незвичайна історія. І ви керуєте відділом, який цим займається, чи працюєте в ньому?

— І те, й інше.

— Як це?

— Це одноосібний відділ польського Міністерства закордонних справ.

Незнайомець недовірливо похитав головою. Тема йому сподобалася, бо вирішив похизуватися.

— Може, ви випадково знайдете всі ті зниклі континенти, що їх шукали нацисти. Знаєте ж, Шамбала, Гіперборея, Туле.

Скривилася.

— Я шукаю пам’ятки, а не теми для пригодницьких романів.

— Я думав, що нацисти шукали в Тибеті загиблі цивілізації.

— Справді, у них була така організація Аненербе, спадщина предків. Гіммлер вистежував по всьому світу сліди стародавньої германської могутності, зокрема і у Тибеті. Навіть Гітлер з нього сміявся.

— Чому?

— Бо це з певної точки зору було смішно. Гіммлер і його Аненербе вихвалялися тим, що знайшли якусь кам’яну сокирку, доводили, що це свідчення вищості народів Півночі. Ось тільки кожна більш-менш освічена людина знає, що коли на Півночі виготовляли кам’яні сокирки, навколо Середземного моря процвітали прекрасні розвинуті цивілізації. Література, філософія, право, мистецтво. А там сокирки. З цієї точки зору Гіммлер особливо не допомагав справі. Але мав інші чесноти.

— Наприклад?

— Був дуже старанним і ефективним масовим убивцею.

— Божевільний?

— Найбільший з усіх. Інші робили це заради влади і грошей, хотіли бути володарями нового світу. Він насправді вірив, що арійська раса колись панувала над цілим світом, а євреї стоять на їхньому шляху до повернення всесвітнього панування. Гітлер поряд із ним був нормальною людиною, ну, диктатор, таких багато, який наклепав собі безліч танків і в якого повилітали клепки. Гіммлер був утіленням зла. Якби я вірила в Бога, сказала б, що це антихрист, інкарнація Люцифера.

— Сильні слова.

— Мабуть, я надто добре знаю історію, іноді таке знання — це прокляття. Скажу так: якби я мала машину часу й опинилася над колискою Гітлера, сказала б його батькам: знайдіть йому доброго вчителя живопису, інакше він буде капосний і нещасливий. Якби ж опинилася над колискою Гіммлера, зачекала б, поки батьки вийдуть, а потім власними руками задушила б немовля. І оком не змигнула б.

— Я справді щойно сказав — сильні слова?

Незнайомець зробив таку смішну перелякану міну, що Лоренц розсміялася. Подумала, що він гарний, навіть дуже гарний. Такою класичною чоловічою, брутальною красою, яка не потребує доброго кравця, модного перукаря та косметички. Вистачить трохи мила, джинсів і лляної сорочки, щоб більшість жінок відчула приємне тепло у грудях. Це була врода мисливця з бездоріжжя, не сучасного блідого чоловіка в напівпрозорій сорочці, який страждає на невроз і неспокій, допоки його не підключать до крапельниці з кавою-лате.

Їй спало на думку, що Кароль має такий самий тип вроди.

— А ви кого останнім разом обікрали? — Змінила вона тему. — Якщо це не таємниця.

— Чесно?

— Ага.

— Одну вашу телекомунікаційну фірму.

— Це їй напевне не зашкодило. Як?

— Домовився про угоду з моїм клієнтом, який виготовляє мобільні телефони. Це було нескладно, в цій частині Європи всі нетерплячі й короткозорі, політиків і начальників не цікавить нічого, що виходить за межі їхніх каденцій. Тож аби виграти в перемовинах, достатньо запропонувати якусь сенсаційну моментальну вигоду. Там, звідки я родом, думають інакше, у перспективі кільканадцяти чи кількох десятків років. От чи погодилися б ви протягом десяти років купувати черевики однієї й тієї самої фірми, незважаючи на їхню якість і ціну, лише тому, що зараз я запропоную вам одну пару задарма?

— Звісно, ні.

— Ну то як громадянка Центрально-Східної Європи, ви належите до меншості. Мені здається, що ви маєте схильність до занурення в різні клопоти й пригоди тільки тому, що не уявляєте, якими страшними можуть бути наслідки. Ви шукаєте щось, аби підперти стіл, і витягаєте зі стіни цеглу, від чого валиться весь дім.

Останню фразу незнайомець