Генрі Девід Торо - Волден, або Життя в лісах

світанку, що не полишає нас навіть у глибокому сні. Найбільше мене окриляє те, що людина, безсумнівно, здатна підноситися свідомим зусиллям. Зуміти написати картину, вирізьбити статую чи створити кілька красивих предметів — це, звісно, неабияке досягнення, але писати й різьбити саму атмосферу й матерію нашого світобачення, на що ми морально здатні, — це значно славетніше досягнення. Вплинути на якість дня — це найвеличніше мистецтво. Обов'язок кожного — зробити ціле своє життя, аж до найменшої деталі, вартим споглядання цієї найвеличнішої й найважливішої години. Якщо ми знехтуємо той мізер відомостей, який отримуємо, чи то пак його занапастимо, оракули чітко пояснять нам, як чинити.

Я вирушив у ліси, бо прагнув жити свідомо, мати перед очима лише найважливіші життєві факти й вивчати всі уроки, які мені дає життя, аби не зрозуміти при порозі смерті, що я гаразд і не жив. Життя надто цінне, щоб його не прожити; так само я не збирався впадати у приречене смирення, якщо в тому нема крайньої потреби. Я хочу жити на повні груди й висмоктувати мозок із кісток життя, жити звитяжно, по-спартанськи, і боротися з усім, що не є життям, прорубати в житті широку просіку й тяти під корінь, загнати життя в кут, звести до основ, а як виявиться воно мізерним — що ж, тоді треба чесно і до кінця спізнати його мізерність і показати світові; а як виявиться воно піднесеним, то і піднесеність треба спізнати, аби могти правдиво про неї розповісти у наступній подорожі. Мені здається, що більшість людства постійно сумнівається, від Бога життя чи від диявола, і дещо поквапливо доходить висновку, що головне завдання людини — «славити Бога і втішатися ним довіку».

Але життя в нас мізерне, як у мурашів, і хоча, за легендою, нас уже давно перетворено на людей[142], ми, як тії пігмеї, боремося з журавлями[143], нагромаджуючи помилку на помилку й латку на латку, і навіть найвищі свої чесноти виявляємо з нагоди бід, що їх легко оминути й усунути. Ми тринькаємо життя на марнички. Чесній людині навряд чи знадобиться рахувати більше, ніж до десяти, за кількістю пальців; за крайньої потреби можна додати ще й десять пальців на ногах, а решту округлити. Простота, простота, простота! Кажу: най твої справи будуть як два і три, а не як сто і тисяча; замість рахувати до мільйона, рахуй до пів десятка, щоб рахунки вміщалися на нігті. У бурливому морі цивілізованого життя стільки хмар, бур і сипучих пісків, що людині, аби заціліти, не піти на дно й сягнути порту, потрібно враховувати тисячу й одну дещицю і прокладати курс за компасом, без світла зір; щоб вижити, потрібно бути видатним математиком. Спрощуй, спрощуй. Якщо так потрібно буде, замість їсти тричі на день, їж тільки раз; замість ста страв обери п'ять; та й інші речі зменш пропорційно. Наше життя — як Німецька конфедерація[144], зшита з дрібних державок із вічно плинними кордонами, так що навіть німець достеменно не знає, де кожної миті пролягають її межі. Не лише мільйони родин по цілій країні, а навіть сам народ з усіма його так званими внутрішніми покращеннями, які, між іншим, усі зовнішні й поверхові, — це неповоротке роздуте утворення, загромаджене мотлохом, приречене потрапляти у власні пастки, розбещене розкошами й марнотратством, браком обрахунків і гідної мети; єдиний лік для кожної окремої оселі та цілого народу — це сувора ощадність, скромне спартанське життя й високі цілі. Ми живемо надто стрімко. Люди, звісно, вважають, що Народові конче потрібно торгувати, експортувати кригу, говорити телеграфом і їздити зі швидкістю 30 миль за годину, незалежно від того, чи кожен окремо взятий із нас таке робить; натомість люди не знають, по-мавпячи нам слід жити чи по-людськи. Якщо ми не прокладатимемо шпал, не куватимемо рейок і не працюватимемо день і ніч, а майструватимемо своє життя і його вдосконалюватимемо, то хто ж збудує нам залізницю? А◦як◦же ми без залізниці дістанемося на небо за сезон? Але якщо ми сидітимемо вдома й займатимемося своїми справами, кому потрібна та залізниця? Це не ми їздимо залізницею, а вона їздить нами. Ви ніколи не замислювалися, якими такими шпалами пролягає залізниця? Кожна шпала — це людина: ірландець чи янкі. Це на них кладуть рейки, це їх засипають піском, це по них гладко котяться вагони. Вони лежать тихо-тихо. Щороку закладають нову порцію й засипають, тож якщо хтось один має втіху їздити залізницею, інший має нещастя лягти під колеса. А◦коли потяг збиває якогось сновиду, що поринув у такий◦же глибокий сон, як ми всі, вагони рвучко зупиняють і люди здіймають галас, ніби це — винятковий випадок, а не загальне правило. Мене втішає думка, що на те, аби шпали лежали тихо, потрібна ціла банда робітників кожні п'ять миль — це свідчить, що колись вони можуть і прокинутися.

Нащо жити в такому поспіху й гайнувати життя? Не встигнувши зголодніти, ми кричимо, що помираємо від голоду. Кажуть, що дорога ложка до обіду, тож люди добувають сотню ложок сьогодні, щоб один раз пообідати завтра. Що ж до роботи, то важливих справ ми не маємо. Маємо танець святого Віта й невпинно сіпаємо головою. Якщо кілька разів смикнути за мотузку дзвона у нашій парафіяльній церкві, як на пожежу, то, попри всі справи й заняття, що ще зранку слугували відмовкою, на жодній фермі в околицях Конкорда не знайдеться ні чоловіка такого, ні юнака, ні, хочу сказати, жінки, які не покидали б усього й не кинулися на звук — і то не рятувати майно, а, правду кажучи, подивитися, як горить, коли вже судилося йому згоріти, і най люди знають, що це не ми його підпалили; чи, якщо йому судилося бути загашеним, то подивитися на це, а може, й допомогти; так само витріщалися б, навіть якби горіла сама церква. Варто чоловікові закуняти по обіді на пів годинки, як, прокинувшись по тому, він одразу питає: «Які новини?» — мовби решта людства тільки й чекала, коли він засне. Дехто наказує будити себе що пів години, а потім, аби за це заплатити, розказує, що йому снилося. Після нічного сну новини такі ж незамінні, як сніданок. «Благаю, розкажіть, чи сталося бодай щось нове бодай із кимось бодай десь на земній кулі», — і ось він уже читає за кавою й булочками, що над річкою Вашита комусь цього ранку видушили очі, а сам навіть не здогадується, що й собі живе у темній непізнаваній мамонтовій печері всесвіту, і очі його