Оксана Іваненко - Тарасові шляхи

Навіть йому, Сошенкові, не багатієві, не панові якомусь, важко було збагнути одразу, що всі свої двадцять три роки Тарас був у становищі раба, людини, на яку ніхто ніколи не зважав. Але у хлопця були такі жваві очі, такий допитливий розум, така цікавість до всього і безперечний талант до малювання. Це привертало до нього молодого художника, і він уже розповів про юнака своєму другові Аполлону.

— Пана Брюллова нема дома, — солідно повідомив камердинер Брюллова, високий, огрядний Лукіян.

— А Мокрицький тут? — спитав Сошенко.

— Пан Мокрицький працюють у майстерні, — так само солідно відповів камердинер і запросив Сошенка до покоїв.

Аполлон справді сидів за мольбертом у майстерні, старанно щось вимальовуючи. Вигляд у нього був досить сумний, щоб не сказати просто — кислий.

— Привіт Аполлонові Бельведерському!—вітав його весело товариш. Це прізвисько якнайменше пасувало зараз до пониклої і розгубленої постаті товариша.— Що трапилося?

— Ох, Іване, — розпачливо вимовив Аполлон, — яке це щастя бути з таким генієм, як наш Каролус Магнус, і як це іноді важко. Він бачить те, про що ми й не догадуємося, він вимагає так багато, що нам, звичайним людям, не під силу, і, безперечно, його дратує моя мазня. Він так і назвав мої етюди. Коли б ти чув, як він розпікав мене, як дорікав за лінощі, неуважність. Він казав, що коли я не попрацюю як слід, він викине мою мазню геть. І подивись — він зробив лише кілька ліній, і все ожило і заграло. І я справді бачу, що я осел, не добрав найголовнішого, — закінчив він сумно.

— Ну, не журись! — заспокоїв його Сошенко. — Адже він не тільки розпікає тебе, ти ж сам казав, що коли йому що подобається, він не скупий на похвали.

— О ні! — підхопив Мокрицький. — Взагалі кожне його зауваження для мене втіха. Ні, що це я розстогнався? Він — чудесна людина, розумна, як філософ, і мила, одверта, як дитина. Це справжній художник.

— А де він зараз?

— Карл Павлович поїхав, мабуть, до Кукольників. Він дуже здружився з поетом Нестором Кукольником і його братом, а там буває і Михайло Глінка. У них завжди збирається вся "братія", а може і у графа Вієльгорського, на Михайловській, а мене-от залишив тут і наказав вивчати анатомію на полотні.

— Ми ще такі щасливі з тобою! — раптом гаряче заговорив Сошенко. — Я йшов до тебе і порівнював нашу долю я долею інших. Ми вчимося такому високому мистецтву, ми бачимо таких цікавих людей! Навіть коли й не вийде з нас великих художників, ми можемо заснувати школу, бути вчителями і десь там, у нас на Україні, в якійсь глухій провінції, нести людям те, що дали нам тут. Ми з тобою вільні, і все залежить від нас самих. А от пам'ятаєш, того разу я розповідав тобі про хлопця Тараса, теж нашого земляка. О, я певний, коли б йому добру школу, він обігнав би багатьох, а він, з вразливою душею художника, ходить з цеберкою охри, фарбує паркани та дахи і щасливий, коли хазяїн наказує зробити візерунки для плафонів та стін.

— Я пам'ятаю. Я сам думав. Що можна зробити для нього? —загорівся Аполлон. Такі вже юнацькі щирі серця — вони запалюються швидко всім хорошим. — Знаєш що: треба піти до нашого Венеціанова. Старий — надзвичайна людина. Такої доброти, такого чулого серця слід пошукати. Ходімо до старого! У нього для кожного знайдеться порада. Я завжди з великою охотою ходжу до нього. У нього так затишно...

— У нього такі милі дочки... — в тон йому додав Сошенко.

— Ну, ти... — почервонів Аполлон, бо це було не безпідставно.

Друзі швидко одяглися й пішли до художника Венеціанова.

Олексій Гаврилович Венеціанов справді був людиною виключної доброти. Він ділився своїми знаннями, досвідом з кожним, хто тільки бажав. До нього завжди зверталися найбідніші учні, і він сам, зовсім не багатій, завжди допомагав чим міг, по-батьківськи тепло й доброзичливо. Часто і не чекаючи, що до нього звернуться, — він знав: на це не так легко наважитися бідній скромній людині, — він розпитував, розшукував учнів, які перебувають у злиднях, і інколи забирав їх просто до себе. У нього завжди в домі жило ше-стеро-семеро юнаків. Він був хорошим педагогом і мав навіть раніше свою художню школу в селі Софонкіно. Там деякий час учився і Аполлон Мокрицький.

Перший з художників Олексій Гаврилович почав говорити про потребу національного живопису, нагадував про патріотичний обов'язок художників перед своєю батьківщиною.

Він перший почав брати за тематику для своїх картин побутові сцени з селянського життя, портрети селян. "Акулька з дійницею", "Терешко з сокирою", "Баба з козубком грибів", "Захарка на жнивах" — от що побачили на його картинах. Яке це все було далеке від Діан, Венер, Аполлонів та інших античних сюжетів!

Картини Венеціанова, прості й безпосередні, дихали поезією рідної природи, і, хоча ще було багато ідеалізованого, академічного в зображенні і селян, і їхнього побуту, це був великий крок вперед у розвитку російського реалістичного живопису.

В затишному простому кабінеті Венеціанова радо вітали всіх, і не тільки товариші художники, а й молодь почували себе там, як у близьких, гостинних родичів.

Сошенко окинув оком знайомий манекен у селянському російському вбранні, столик з пензлями, робоче, так би мовити, приладдя хазяїна, і сів з Аполлоном на канапу за круглим столиком. У сусідній кімнаті почулися