Клаудіо Лаґомарсіні - По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні

Втуплююся поглядом у Вербу. У нього над верхньою губою пробиваються перші вусики, що робить його схожим на якогось південноамериканського революціонера. Він повертається, напевно, читає щось несамовите в моїх очах. Кладе мені руку на плече, ніби намагається утримати від чогось такого, чому й сам не може дати назви. Я вириваюся з-під його руки, штовхаю його коліном у стегно, у те саме місце, де в нього вже й так вискочив синець після удару минулого вечора.

— Ніколасові теж, — починаю голосно, щоб надати собі сміливості, — подобається ззаду, — додаю тихенько.

Верба добре все почув і аж рота роззявив від моєї божевільної витівки. Його шкіра, освітлена неоновою лампою альтанки, здається зробленою з алюмінію. А от Дятел з бабцею розвертаються у напрямку хати. Якесь електронне пищання перекриває мій голос. Воно лунає з пластмасового ящичка, що стоїть на табуретці і блимає червоним.

— Сигналізація! — вигукує Дятел, намагаючись скочити на ноги. Результат виходить сумний: старі ноги не слухаються і випростовуються поволі.

— О Господи, що відбувається? — промовляє бабця, зникаючи в темряві.

**

Дружина Дятла померла сьогодні на світанку. «Швидка» ніяк не могла знайти дорогу. Ми живемо у лабіринті подібних між собою вуличок та провулків, де купа будинків мають однакові номери з «а», «б» та «в». Тільки поштарці вдається відшукати потрібний, та й то після кількох років роботи.

Коли «швидка» нарешті прибула, Дятел заліз усере­дину слідом за носилками, на які вклали дружину. Бабця поїхала слідом машиною. Я хотів поїхати з нею, але вона наказала, щоб я залишався вдома і позачиняв вікна та двері, розчинені навстіж. «Не вистачає тільки, щоб румуни залізли й обікрали», — сказала, і я не сперечався.

Вейна немає, у нього якісь невідкладні справи у крамниці. Я прийшов із мамою та Вербою. Тіло вже перевезли з моргу до кімнатки, де пахне квітами, хоча всі квіти навколо штучні, а тому в мене виникає підозра, що тут десь має бути прихована система вентиляції, через яку подається освіжувач повітря.

Коли ми приїхали, я підійшов до Дятла, який сидів на лавці разом із бабцею, прямо перед входом до жалобного залу. Решта родичів товпилися осторонь і тихо перемовлялися між собою. Дятел був у тому самому жилеті, розхристаній картатій сорочці і старих черевиках, що й напередодні. Ні ми не додумалися привезти йому одяг на зміну, ні він сам не попросив. Я нагнувся, щоб поцілувати його в щоку і висловити співчуття. Він притягнув мене до себе за плечі й обійняв. Притиснув до себе, а я в ту мить почувався останнім лайном через сказане ввечері, хоча й був упевнений, що він не почув.

Мені вже доводилося бачити мертвих: моїх дідуся й бабусю з татового боку. Помічаю, що дружина Дятла якась неприродно жовта. На щоках аж зелень проступила. Вирішуємо, що то через ту саму речовину, яка накопичувалася у неї в крові. Я уникаю торкатися шкіри (її родичі легенько торкаються до лоба пальцями або губами) і думаю, коли я востаннє бачив її живою, хоча й не пригадую, коли це було. Про неї я нічого не знаю. Можливо, смерть потрібна ще й для того, щоб усвідомити: коли доводиться по-справжньому думати про інших, то виявляється, що ми про них узагалі нічого не знаємо.

Верба навіть просльозився, чим змусив розревтися й мене. «Ану, заспокойся!» — наказую сам собі. Терпіти не можу, коли рюмсають, особливо коли примушують рюмсати ще й мене. Непомітно витираю сльози, вдаючи, що поправляю комірець поло.

Ніколас приїхав із великим запізненням — значно пізніше за нас — своїм мопедом. Для такої нагоди вибрав сірі штани в смужку і піджак з чорного оксамиту. З нагрудної кишені визирає бузкового кольору хустка. Мотається між Дятлом та купкою родичів (упізнаю серед них Бовдура, біляву матрону — напевно, матір Ніколаса). Врешті вирішує бути поряд із Дятлом: гладить його по плечу, шепоче щось заспокійливе.

Ніколас — єдиний, хто ще не зайшов до жалобного залу. І білява матрона нагадує йому про це. Тоді він нарешті наважується, розправляє руками штани і переступає через поріг. Заходить і виходить менше, ніж за хвилину, — так само, як і тоді, коли його бабця була ще живою. Коли виходить, іде до Дятла, який автоматично лізе рукою до кишені, але в останню мить завмирає.

Не знаю напевне, які стосунки між дідом та онуком (мені розказували, що колись у дитинстві через невідомі мені родинні проблеми Ніколас жив з дідом та бабою), але вся ота показна любов, погладжування, нашіптування мені здаються нещирими. Ясно, що Ніколас уже все прорахував.

Бабця з нами майже не привіталася. Врешті, з нею теж ніхто не вітається. Всі родичі, що поступово збираються, поглядають на неї скоса. Особливо Бовдур, як на мене, невдоволений її присутністю. Один зі щойно прибулих, старий чоловік, запитує якраз його, безпардонно ткнувши в бабцин бік ціпком, що то за жінка сидить поряд із Дятлом. А Бовдур відповідає йому півголосом:

— А ти що, не знаєш? То його нова хвойда.

Дятел повертає до них голову. Я теж роблю крок уперед: можу все зрозуміти, і те, що така ситуація не всім до вподоби,— але публічні образи на адресу моєї бабці терпіти не збираюся. Роблю ще крок і відчуваю, що мене хтось утримує.

— Заспокойся, куди ти?

Це мама, тримає мене за футболку, не хоче, щоб я втручався. Що ж, доведеться змиритися з тим, що своєї гордості і сміливості в мене бути не може. Такі, як я, мають сидіти вдома над книжками, мовчки вчитися і не завдавати клопоту. То це таким мене хочуть бачити: тупим невігласом із телешоу?!

— Мамо, ти чула? Він обізвав нашу бабусю хвойдою!

— Не втручайся. Та й, урешті, не так він уже й помиляється...

Дятел якраз дійшов до гурту, що утворився навколо Бовдура. Втомленим рухом відсуває з дороги двох грудастих жінок і ступає в центр.

— Я почув, що ти щось белькочеш, — промовляє, — то, може, в тебе вистачить сміливості повторити це мені в очі?

— Аякже, — відповідає Бовдур, — кажу, що тобі хоч кілок на лобі теши. Навіть на мамин похорон приперся з однією зі своїх путан.

Дятел не відповідає. У нього тремтять руки, тремтіння поширюється на все тіло, аж до колін, які в цю мить здаються слабшими, ніж зазвичай. Оглядається на бабцю, яка жестами вмовляє його повернутися, гепає рукою об лавку, як роблять, коли показують дітям або котам, куди сідати.

Дятел різко розвертається