Іоанна Ягелло - Зелені мартенси, Іоанна Ягелло

Вдома погано. Тато виглядає, наче суцільне втілення смутку. І що мені робити з цим? А найгірше, що попри це в мене чудовий настрій. Навіть доводиться стримуватися, щоб цей хороший настрій так не ліз із мене, татові було б прикро. Роблю йому чай, утішаю, як можу, але це не дуже допомагає. Не дивно: тепер у нього навіть роботи немає, і він сидить тут цілісінький день сам, як палець. На його місці я б, напевно, теж була пригнічена.

Думаю про ту пісню, «Eleanor Rigby». Ні, ну батькові я її не гратиму, бо він би ще більше засумував. Але самотність — це справді найстрашніше. Я добре розумію, що хоч у тата є я, це насправді не те саме, що… Що він хотів би мати когось близького, якусь жінку. Зараз я це ще краще розумію, бо в мене в самої є… друг.

Тоді, на тому стадіоні, мені так хотілося, щоб Фелікс поцілував мене. Звісно, я думала, що на такі речі ще, може, зарано, але якби він це зробив, я б точно не опиралася. Але навіть те, що ми так обійнялися, це ж, напевно, щось означає? Звичайно, дуже ймовірно, що він просто хотів мене втішити абощо, коли я розповіла йому про маму. Не знаю. Але мені здається, що, може, це було все ж таки щось більше, ніж просто звичайне втішання. Мені хочеться так думати. І сьогодні я теж бачила, як він дивився на мене. Утім, може, мені здалося? Чорт, я навіть не уявляла, що це так складно. Де такому можна навчитися? Мені тринадцять, а в цих питаннях я почуваюся, як мала дитина.

Я рада, що ми побачимось на репетиції. Мені б хотілося вмовити Фелікса… може, б він зіграв зі мною на Ловицькій? Разом було б легше.

Треба більше вправлятися, але зараз у мене немає часу. Мушу взятися за математику. Нам стільки задають, можна подумати, що дні гумові. І кожен учитель дивиться лише на свій предмет, наче інших взагалі не існує.

Я знову почуваюся не найкраще, застуда тягнеться. Хтось повинен пропилососити в цьому домі, у повітрі, напевно, літає купа алергенів. Боюся, у мене знову почнеться бронхіт і мені, врешті, доведеться віддати котів. Мабуть, татів настрій передався мені, бо я раптом засумувала. Ні, цього однозначно не можна допустити.

— Татусю, — кажу. — Насмажу, я, мабуть, налисників.

Я знаю, що тато дуже їх любить, і, справді, помічаю на його лиці іскру зацікавлення.

— Налисники?

— Так, тату. Хрусткі налисники із джемом усередині й притрушені цукром.

Насипаю до миски дві склянки борошна, вбиваю два яйця, склянка молока, склянка газованої води, міксер. Немає нічого швидше за це. Дві сковорідки. Смажу на маслі, так найсмачніше. Виходить десять налисників. З’їдаємо всі. Тато молодшає років на десять. Я завжди знала, що їжа покращує настрій. Англійською, здається, є навіть таке поняття, «comfort food», тобто їжа, завдяки якій ми почуваємося в безпеці. Мов у дитинстві.

— Вибач мій поганий настрій, — раптом каже тато. — Дякую, що намагаєшся мене втішити.

— Я знаю, — відповідаю, — роблю, що можу. І щоб було зрозуміло: тату, я не дуже любила Марту, але мені прикро через тебе. Я б теж хотіла, щоб ти когось зустрів. Когось хорошого. А може, тобі потрібно зареєструватися на сайті знайомств?

— Ти збожеволіла? А звідки ти взагалі знаєш про існування сайтів знайомств?

— Тату, всі про них знають. Адже в цьому немає нічого поганого.

— Але ж ти не користуєшся жодним?

— Та ну що ти, вони радше для старших. Нам простіше.

— Простіше?

— Ну, нам простіше з кимось познайомитись. Школа велика й узагалі… А коли йдеш до нової школи, там узагалі всі нові…

Тато супить брови.

— Ти хочеш сказати мені, що зустріла когось? У тебе є хлопець?

— Ой, тату, це просто друг.

— Як його звуть?

— Фелікс. Фелікс Маслянка.

— Цікаво… Колись я був знайомий з одним Маслянкою. Вчився зі мною в одній школі.

Тато, здається, знову спохмурнів.

— Схоже, він тобі не подобався.

— Ні, не надто. Та, мабуть, я волів би не згадувати ту історію.

— То не згадуй. Бо зіпсуєш задоволення від налисників. А зрештою, зараз подивимося комедію.

— Яку комедію?

— Не знаю. Найкраще польську й не дуже інтелектуальну, тобі піде на користь. Зараз щось пошукаю. Окей?

І тато нарешті посміхається.

Одразу після школи їду на Волоську побалакати з тим лікарем. Сподіваюся, він буде на місці. Стало похмуро, мокро й холодно, погода, що добрий господар собаки на вулицю не вижене. Цікаво, чому так кажуть? Чому собаку шкода менше за інших? Сильні пориви вітру підхоплюють старі пакети й папір, і хоч я натягую на голову капюшон, це зовсім не рятує від дощу, бо вітер його відразу здуває.

Побачивши лікарню знову здригаюся, я б не хотів тут опинитися навіть жодної секунди. Згадую ту пісню, «Eleanor Rigby», і думаю про самотність усіх хворих, що лежать тут цілими днями. Якщо в них немає жодних родичів, це капець. Бабуся казала, що з нею в палаті була така жіночка, яку за два тижні ніхто не провідав. І коли я приходив або мама, вона так сумно дивилася, це було справді жахливо.

— Нетримання сечі може бути ускладненням після операції, таке трапляється навіть за якийсь час потому, — заспокоює мене лікар. — Протягом кількох днів має минутися, якщо не пройде, нехай бабуся звернеться в поліклініку. А як вона почувається?

— Непогано, — кажу.

— Ага, — підсумовує лікар, і я відчуваю, що мені час йти, бо він зайнятий.

Ну, але він мене заспокоїв, бабуся точно зрадіє, коли дізнається, що таке буває. Я поспішаю додому. Хочу пограти «Eleanor Rigby» і кілька інших пісень, які співає Опта. Наступної