Шаграй Наталія - Відьми, жерці та інші неприємності, Шаграй Наталія

   І зібралася.  Якось встала, закинула термос у наплічник, вивернулася й почепила його собі на спину. Знайшла поглядом Зоряна. На його губах розцвів заворожливий спалах усмішки. Й вона така була багатозвучна…з шовковисто-пряним акцентом жорсткості, оксамитовим шаленством й делікатним нюансом злості. Аж в душі захололо від вражень.

- Все, можеш витирати свої сльози розчулення й потупцяли до машини, - буркнула я.

Й це трохи привело його до тями, він здригнувся й та моторошна маска пішла тріщинками, а потім й зовсім розсипалася. 

- Й це точно був не Комарницький? – влетів в мене його погляд.

- Точно.

- А звідки знаєш? – поставив він дурне запитання.

- Якого кольору в тебе машина? – повернулася я до нього.

- Чорного.

- А звідки знаєш? – віддзеркалила я його запитання.

- Бо бачу…що вона саме чорна, а не червона…- і він замовк, тільки тріпнувся, як собака.

- От і я бачу, - кивнула йому й зробила кілька сміливих кроків.

Організм порадував. Ноги, ще трусилися, як у новонародженого ягня, але покинути цей грішний світ мені вже не хотілося.

Дорога до машини була довга, йшла я повільно…а посваритися з Зоряном, то все одно, що дурню з гори збігти…й вже кілька хвилин ми в’яло перегиркувалися. О, в майстерності потоптатися по нервах йому рівного не було. І виходило це в нього так невимушено…Він діяв майже, як абсент, задоволення від спілкування ніякого, а от по мізках б’є, що мама рідна.

- Я от що думаю, - продовжував він гнути свою лінію, - а той кокон можна якось обійти?

- Підкоп зробити? З повітря зайти? – озвучила я версії.

- Ага! Так можна? - не вловив він мого сарказму.

Ммм, схоже правду кажуть, що якщо змішати 50 мл Hennessy Private Reserve 1865 та 150 мл. Кока-коли, то виходить коктейль «Ідіот»…Певно, не можна нас поєднувати…

- Може спробуєш? – пристає він до мене й далі.

Ні, він мене таки казить…

- Слухай, а якщо ти розпочнеш руками махати, як пташечка, то думаєш, що полетиш?

- Людина не пристосована для польоту, як птаха, - задумався він перед відповіддю. – Я правильно відповів на твоє запитання чи тут була якась каверза?

- Все вірно. Так от я теж не пристосована до того, як ти собі уявляєш те, що я роблю.

- То розкажи. Може разом придумаємо вихід з ситуації.

На машину я вже молилася. Де ж ти, надія на вихід з цього лісу? Зате зрозуміло, що спати у присутності Зоряна, то захисна реакція організму.

- Хробака тобі в рота! Помовчи вже трішки, - озвіріла я від втоми і його пресування.

- Я не рибка й на нього не поведусь, - ображено буркнув він. – Як казала, одна моя знайома психологиня, людей треба слухати. Я намагаюсь. Але щось не працює…Як складно з вами жінками…У мене купа запитань…я делікатно намагаюсь прояснити ситуацію,- кумедно так розвів він руками чи то об’єм «ситуації» обмальовував, чи то від чарівних фей натхнення чекав…

 В моїй душі розлилася теплою, ніжною, пухнастою хмаркою злість. Від повноти відчуттів мене вже хилило нормально і я прямо чула, як горохом розсипалися найрізноманітніші емоції, слідом вчиняли мікровибухи та осипалися попелом.

- Перестань полірувати мій мозок, - шумно втягнула я гаряче повітря.

- Охолонь! – вдарив його голос по усіх моїх нервових закінченнях

- В морзі охолону, - рикнула у відповідь.

- Та помовчу я. Чого ж так радикально то реагувати? Я розумію, що ти багатостороння особистість і магією балуєшся, і злишся, як та відьма, і виглядаєш так, наче в тобі от-от прокинеться древнє зло. А я простий хлопець і не кожен день з такою коштовністю справу маю. Вибач, якщо що! – обласкав він мене спокійним поглядом.

Закрила очі й міцно стиснула зуби…Я сильна…я зможу промовчати й не влупити блискавками в цей самовпевнений блискавичник.

  Й запанувала тиша. Відносна тиша, бо ми човгали, під ногами хрустіло, ми сопіли, особливо я, бо я вже конкретно з сил вибилася, я раптом зрозуміла, що розмова і той казан емоцій, якими мене зарядив Зорян, здорово відвернули від посмаку пережитих вражень. В мені підкипала здорова злість, млосне роздратування, а відчуття шоку вихололо й втратило свою гостроту.    

    Коли ми добрели до машини я вже мішком рухнула на сидіння. Зорян же жваво забігав довкола мене та організував скорий перекус з того добра, що нагріб на заправці. Так мовчечки ми з ним і завершили нашу трапезу. Мій організм потягнуло відразу на сон. Геть і пручатися не стала. І висплюсь, і нерви ціліші будуть. А головне, в машині мені поки що нічого не снилося. І це вже було чудово. Хоча вдома я вже проводила експерименти з часом для сну. І снилося це усіляке коли йому заманеться. А шкода.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно