Станіслав Лем - Високий Замок, Станіслав Лем

мусить бути покірним, але в тій покорі намагатися виразити світ і себе, маючи так небагато пролазів для самовираження. Адже шедевр створюється у найвужчому коридорі свободи. Це стосується всіх видів мистецтва, які нехтують дистанцією, іронією, глумом, — бо хіба можна глумитися зі щирцю, з пташиних крил, із заходу місяця чи сонця? Так, наприклад, танець є тільки позірною свободою — танцівник тільки вдає її, насправді він ідеально підпорядкований тиранії партитури, що керує кожним його згори закомпонованим рухом. Адже індивідуальний прояв постає у найбільших щілинах інтерпетаційного марґінесу.

Напевно, можна знайти такі високі обмеження й поза релігією, але тоді слід надати їм сакрального ранґу, повірити, що вони доконечні, а не вигадані. Знання того, що можна піти іншим шляхом, відкинути нездоланну доконечність задля безлічі усвідомлених технік, стилів, засобів і способів, сковує думку й руки свободою вибору. Тоді мистець, як той космонавт у безґравітаційному просторі, лише безсило плаває без рятівних кордонів, віддалік від визвольного опертя.

Наскільки ж близько я підійшов у тій ранній, бюрократичній фазі своєї творчости до сакральних джерел, з яких б’є мистецтво! За висхідний пункт, чи більше, за непорушну основу я взяв документи, так само, як Мікелянджело брав Господні престоли, райські кущі та серафимів. Страшенно помилиться той, хто скаже, що я собі вільно фантазував. Я був добровільним рабом канцелярської літургії, найнижчим чиновником Генези, з череватого гімназиста перетворився на списувача осучасненої версії десяти заповідей, бюрократа, який в адміністративному натхненні урядує Службовою Ласкою. Тепер, у понурій фазі свідомої творчости, я, напевно, допровадив би цей предмет і тему до абсурду, вигадуючи дозволи на запуск галактик у рух і виписуючи атестати зрілости геологічним епохам. Але тоді, коли достоту, як Мікелянджело про нігті, я не запитував про те, звідки адміністративні органи беруть право видавати немовлятам свідоцтва про народження. У тому безгрішному стані, в якому мені це не спадало й на гадку, я мимоволі дорівняв Документи до Абсолюту й таким чином став на шлях до мистецтва. Пильнуючи літери й печатки, дотримуючись порядку нумерації бланків, акуратности підписів, які наділяли папери виконавчою владою, я перебував у дивовижній гармонії з документаційним ортодоксом, який заперечує всі без винятку сумніви й вагання як поняття протизаконні.

Мої перші кроки були дрібні, невпевнені, але в правильному керунку. Я ніколи не виходив за коло своїх прав, хоча б тому (а може, виключно тому), що не знав, ким, себто Чиєю рукою, я є. Тому я не вписував імен до вже готових документів — посвідчень особистости королів і канцлерів. Це не належало мені, тому я залишав порожні місця для фотографій, прізвищ і підписів майбутніх зверхників. А документи, видані на пред’явника, тримав в окремому відділенні ранця, яке запиналося на два ґудзики, щоби вони, боронь Боже, не потрапили в чужі руки. У фінансових питаннях я був навдивовижу обачний, аби ще в зародку притлумити можливість надуживання чи розтрати. Я уточнював суми, кількість, платіжну спроможність валютних засобів; від абстрактного спершу золота перейшов до конкретних цеглин, пластин, брусків (асигнації являли собою своєрідний опис золотого злитка, узгоджений із підручником фізики — за взірець правив отой платиново-іридієвий злиток, який зберігається в Севре під Парижем і становить еталон метра). Я навіть визначав розміри «нуґґетті», тих золотих самородків майя з Лондона, які виплачувалися в шкіряних мішках, перев’язаних потятим на шматки ласо. Взявши необхідну інформацію з книжки «Дива природи» проф. Виробека, я заходився виписувати дозволи на видачу рубінів, шпинелів, халцедонів, хризопразів, мідних руд і опалів, позначаючи на контрольних листках блиск, форму, огранку, кількість екземплярів. Я продукував також книжечки зі спеціальними відзнаками, до того ж мав при цьому великий клопіт. Так, наприклад, я довго вагався, чи годиться у службовому порядку нагороджувати, скажімо, платиновими сервізами. Щасливий службовий інстинкт підказував мені, що не годиться, що взагалі такі слова як «дар» чи «обдарувати» у прагматиці недоречні — куди прийнятніші «видати», «наділити», «сплатити». Золотий ланцюг можна від біди носити на шиї, але зі сервізу, навіть із платинового, комусь, бува, спаде на гадку їсти — річ узагалі непристойна з погляду суворого канцелярського мислення. О, зовсім не пожадливість рухала мною, коли я сипав дощі (але до краплинки перелічені) перлин, рясні зливи смарагдів — просто проблеми платні становили один із неухильних елементів створенного мною Буття. Спеціальні перепустки я також штампував за суворою ієрархією: до Зовнішніх Воріт, до Середніх, а далі до Перших, Других, Третіх Дверей — зі спеціальними відривними купончиками для варти. Подальші внутрішні переходи й пильно стережені пасажі спершу позначалися явно, звичайною урядовою мовою, а ті, ближчі до осереддя, — суворо засекреченою. Вони поволі й неминуче наближалися до образу, який поставав із небуття: Будова над будовами, Замок, Високий до неосяжности, із ніколи не названою, навіть у нападі відваги, найбільшою Таємницею Осереддя, яку, здолавши всі дороги, пороги й пости, можна було задокументувати!

Це легко говорити тепер, але наскільки ж далеко від того Осереддя я виводив із мурашиним терпінням оті свої мінускули й маюскули[52], сумлінний і покірний писець — наче середньовічний каліграф, інкунабула якого не знати ні як, ані коли перетнула межу, що відділяє книжечку від Книги, витвір писарчука від письменницького твору, копіїста від художника!

Удосконалюючи форму, вдаючись навіть до червоної туші задля розширення службової шкали, я розсудливо (знати, інстинктивно) й надалі був обережний у змісті. Я не тільки не розкидався легковажно королівствами, але й в одному, окремо взятому, ревно пильнував, щоби хтось, бува, надмірно не виріс у владі. Що могло бути простіше, ніж виписати якусь універсальну вірчу грамоту, яка відкривала би всі двері замкових мурів і скарбничих льохів нараз? Так-от, і нехай це буде прочитано мені во славу, такого документу я не виписував ніколи. Звичайно, деколи така егоїстична спокуса виникала, але я її притлумлював. Пригадую одну книжечку, спеціально виготовлену для посланця з надзвичайними повноваженнями. Кожен із відривних, розфарбованих олівцями бланків поширював коло його прав. Я легко міг собі уявити, як він спершу покаже якимсь нижчим функціонерам перший бланк, зовсім звичайний, лише з двома трикутними печатками, і як ключарі з деяким зволіканням відкидатимуть перед ним засови. Як потім, трохи відвернувшись убік, він відірве другий, зелений, і вже офіцери трохи виструнчаться на його вигляд. Як він жбурне на стіл у вартівні вищого поверху третій і четвертий — білі променисті бланки з кривавою круглою Головною Печаткою. І як варта випростає тремтячі коліна, аби він міг пройти через її салютуючий шпалер до Високих Дверей. І як ключник-генерал у мундирі, з