Йон Колфер - Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер

— Мульче, можеш прорити тунель?

Гном розтулив було рота для відповіді, але тут його знудило.

— Я не знаю, — сказав він нарешті. — У мене голо­ва ще трохи ходить ходором. Та й шлунок також. Той удар мене дійсно знесилив. — Його живіт видав звук, схожий на працюючий моторний човен. — Пробачте. Думаю, мені треба...

І він зробив те саме «треба». Мульч забрався в па­пороті і дав шлунку випорожнитися. Деякі рослини одразу ж зав’яли.

«Усе це марно, — подумав Артеміс. — Мені по­трібно диво, або цей лемур помре».

Він схопив Холлі за плечі.

— У тебе ще залишилася магія?

— Трохи. Пара іскорок, можливо.

— Ти можеш говорити з тваринами?

Перевіряючи залишки магії, капітан повернула голову ліворуч, поки шия не хруснула.

— Я можу говорити з ким завгодно, окрім тролей. З ними цей трюк не проходить.

Артеміс кивнув, бурмочучи щось про себе. Він розмірковував.

— Добре. Добре. Я хочу, щоб ти налякала лемура, і він кинувся від мене. Від мене молодшого. Мені по­трібна колотнеча. Можеш це зробити?

— Я спробую.

Ельфійка заплющила очі, глибоко вдихнула через ніс, потім відкинула голову назад і завила. Це був фантастичний звук. Леви, мавпи, вовки, орли — усі злилися в ньому. Виття було наповнене переривчас­тим базіканням мавп і шипінням тисячі змій.

Артеміс старший відступив назад, трохи наляка­ний. Якась первісна частина його розуму сприйняла це послання як страх і біль. Мурашки поповзли по його тілу, йому довелося напружити всі сили, щоб не втекти і не сховатися.

Артеміс молодший нагнувся до лемура, підсову­ючи сумку йому під ніс. Лемур поклав подушечки своїх пальців на зап’ясток Артеміса.

«Я дістав його, — подумав хлопець. — Гроші на експедицію у мене в кишені».

Потім хвиля жахливого звуку ударила його, як де­сятибальний ураган. Молодший Артеміс відскочив і впустив сумку з пастою, наляканий незрозумі­ло чим.

«Щось хоче убити мене. Але що саме? Це схоже на всіх тварин світу».

Мешканці зоопарку теж були схвильовані. Вони вищали і тріщали, розгойдували свої клітки, кидали­ся на пруття. Мавпи методично намагалися пере­стрибнути через рови, які оточували їхні острівці. Восьмисоткілограмовий суматрійський носоріг ки­дався на потужні двері своєї клітки, примушуючи їх петлі тріщати при кожному ударі. Рудий вовк гарчав і пирхав, іберійська рись шипіла, прорізаючи повіт­ря, а сніжний барс ганявся за своїм хвостом, вивер­таючи голову і тривожно нявкаючи.

Батлер не міг допомогти, але перемкнув свою ува­гу на джерело звуку.

— Це та істота жіночої статі, — констатував він. — Видає якісь звуки. Це лякає тварин. Я і сам трохи не в собі.

Артеміс не відводив очей від лемура.

— Ти знаєш що робити, — сказав він.

Батлер знав. Якщо є перешкода, що заважає ви­конанню місії, її потрібно прибрати. Він швидко пі­дійшов до ґрат, проштовхнув дуло пістолета в отвір і всадив дротик жінці в плече.

Вона відступила на крок, її фантастичний оркестр тваринних звуків затих.

Батлер здригнувся від почуття провини, яка май­же змусила його відвернутися від Артеміса. Він дві­чі усипляв цю дівчину, чи хто вона там така, не ма­ючи уявлення про те, як ці хімікати діють на її нелюдський організм. Його єдиним виправданням було те, що дротики мали невелику дозу снодійного, оскільки він готував їх для нічних охоронців парку. Вона не буде спати дуже довго. Можливо, декілька хвилин.

Лемур був наляканий. Тоненькі лапки простяга­лися вперед. Концентрат здавався привабливим, але тут була присутня якась жахлива небезпека, тож ін­стинкт самозбереження пересилив спокусу смачно попоїсти.

— Ні, — сказав Артеміс, побачивши страх в очах лемура. — Це неправда. Тут немає небезпеки.

Маленький представник роду мавп не був у цьому упевнений, неначе міг прочитати наміри хлопчика в гострих рисах його обличчя.

Шовковистий сіфака пискнув, неначе уколовся об колючку, а потім побіг по Артемісовій руці, пе­рескочив через плече і вибіг у відчинені дверцята клітки.

Батлер спробував упіймати його за хвіст, але ви­дер лише кілька волосків. Він стиснув руку в кулак.

— Можливо, цього разу варто визнати свою по­разку. Ми страшенно непідготовлені, а наші опо­ненти мають... деякі здібності, про які ми нічого не знаємо.

У відповідь на це його підопічний вирішив побіг­ти за лемуром.

— Артемісе, зачекайте, — сказав Батлер. — Якщо нам треба іти далі, то я буду керувати операцією. Коли ви не заперечуєте.

— Вони хочуть отримати лемура. — Артеміс зади­хався на бігу. — Так що для нас він стає ще ціннішим. Коли ми упіймаємо тварину, у нас буде домінуюче положення.

«Упіймати тварину» — легше сказати, ніж зроби­ти. Лемур був неймовірно спритний, знаходячи, за що чіплятися навіть на гладких поверхнях. Він без видимих зусиль переміщався по сталевій огорожі, підстрибнув на три метри до нижніх гілок пальми, а звідти на стіну парку.

— Стріляй! — прошипів Артеміс.

Здавалося, що Батлер не помітив виразу обличчя Артеміса — майже жорстокого, з насупленими бро­вами, які абсолютно не підходили десятирічній дитині. Але він вирішив потурбуватися про це піз­ніше. Йому зараз потрібно було заспокоїти одну тварину.

Батлер був швидкий, але шовковистий лемур ви­явився швидшим. Хутряним спалахом він піднявся на стіну і вибрався назовні, в ніч, залишаючи за со­бою білий примарний слід.

— Ого, — сказав Батлер, майже захоплюючись. — Це було швидко.

Артеміс не був уражений вибором слів свого охо­ронця.

— Ого? Я думаю, це заслуговує на більше, ніж ого. Наша здобич утекла, і разом з нею мої гроші на арк­тичну експедицію.

З цього боку Батлер швидко втрачав інтерес до лемура. Були інші, менш підлі шляхи знайти гроші. Він починав тремтіти, коли думав про те, які удари йому доведеться витримати, якщо новини про цю ніч якимсь чином долетять до бару «Фермер» в Лос-Анджелесі. Його власником був один колиш­ній охоронець із татуюванням у вигляді синього діаманта, а чимало інших частенько сюди навідува­лись.

Але, не дивлячись на неприязнь до цієї місії, по­чуття відданості змусило Батлера розповісти про один факт, який директор зоопарку згадував раніше, коли Артеміс був зайнятий вивченням системи без­пеки.

— Є дещо, що я знаю, чого ви можете не знати, — лукаво сказав він.

Артеміс був не в гуморі для ігор.

— Ох, невже? І що ж це може бути?

— Лемури — стародавні створіння, — відповів Батлер. — Цей малий переляканий, і він забереться на найвище дерево, яке зможе знайти. Навіть якщо воно несправжнє. Сподіваюся, ви зрозуміли.

Артеміс відразу ж усе зрозумів. Це було несклад­но,