Констандія Сотиріу - Гіркий край, Констандія Сотиріу

не накликав халепи на свою голову, а також те, що ті ЕОКА дограються і самі приведуть нам турків. Ну, то таке, вони ж самі жінки, не багато на чому розуміються, а от Яннакіс сам таке сказав Тасулі, коли довідався, що та має йти до Спасули на примірку сукні з плісируванням, от що він сказав Тасулі, як та хоче, хай перекаже все оце Спасулі, треба ж тій знати про геройства власного сина, і як вона може, то хай би сказала кілька слів синочку, щоб той узявся за голову. Бо, сказала Тасула, яка не багато на чому розумілася, вона просто переказала те, про що попросив Яннакіс, син Спасули ще малий і, може, просто не знає, що робиться довкола, не розуміє, що через усе це можна й загинути, не розуміє, але, ну, досить, не такий уже він і малий, вісімнадцять років, служить у війську, може захопитися чимось, потрапити під вплив інших, це всім ясно, але інші на його місці поводяться зваженіше, он, дітей уже мають. Спасула слухала її і нічого не говорила, просто наметувала й рівняла, а зараз вона взялася за верхню частину, намітити лінії бюста, третя примірка, сукня з драпіруванням, найвідповідальніша, після цього вже можна кроїти тканину, взялася наметувати, стібок за стібком, тут усе вирішується, потім уже нічого не зміниш, не можна помилятись.

Із перших зароблених за шиття грошей мама купила невеличкий мангал і тепер ми могли на ньому готувати, що лише заманеться. На ньому вона куховарила, на ньому заварювала для дідуся чай, варила каву. Готувала тушковане м’ясо зі смачної консервованої яловичини. Консерви «Мосхос». Нарізала картоплю в каструлю, додавала помідори, моркву, кидала загалом усе, що в нас було, потім кидала трішки з «Мосхоса» і лишала варитися на багато годин. Виходила смакота. Навіть коли нас переселили, вивезли з табору біженців, коли в нас з’явилися кухні в нових будинках, дідусь продовжував купувати консерви, щоб мама готувала тушкованого «Мосхоса». Так воно нам подобалося.

— Мо’, вона його[42] шукає.

— Шукає, шукає, але він не прийде.

— Нє, не прийде.

— Як це так?

— Ану, зріжемо квітку якусь, покладемо до її узголів’я, і назвемо його ім’я.

— Скажемо про нього.

— Хай не жде його.

— Хай стане листям померанця[43].

— Наллємо води, перехрестимо її і назвемо його ім’я.

— І дамо їй випити.

— Хай вип’є і забуде про нього.

— Пий, Спасуло, воду і забувай.

— Пий, Спасуло, воду.

Доксула і Костакіс розбіга́лися прямо в нас на очах. Незадовго до війни, і ні для кого це не було секретом. Не підходив він їй, нічого спільного в них не було. Її за нього засватала її мати, вважай, силоміць віддала. Пам’ятаєш, Спасуло, як її мати силувала йти заміж? Доксула в десять років лишилася без батька, його гадюка вжалила на полі, і він одразу помер. Буквально того самого дня. Уранці пішов на поле полити помаранчеві дерева, і його вжалила та змія, щоб їй пусто було, і помер чоловік. А в них на полі були висаджені помаранчі, багато, цілий садок, дуже красивий, усе містилося на невеличкому пагорбі, що нависав над морем. Поруч із деревами стояли вулики, і рої бджіл гули над розквітлими помаранчами й приносили помаранчевий мед. Як би це пояснити? Дуже рідкісний. Диво-мед. Лише в нас диво-мед, із гордістю казала мама Доксули, тому що наші рої збирають нектар розквітлих помаранчів. Їхній садок рясно родив померанці, і апельсини родив, і помело; ми всі бігали купувати їхні плоди, щоб наварити варення. Або купували апельсини, які побив град і вони не годилися на продаж. А ми їх купували, за кілька мідяків, задарма, по суті. І робили апельсиновий мармелад. І варення з помело. Рецепти нам давав батько Доксули. Усю душу вкладав у цю справу. Знав увесь процес зсередини, як свої п’ять пальців. Міг тобі сказати, як варити помело так, щоб не переварити й не зіпсувати. Прикрути вогонь, хай збереже трохи своєї гіркоти. Бо, інакше, яке ж це помело?! Помело гірчить. Не може помело не бути з гірчинкою. Усю душу вкладав. Справжня людина. Усе вмів робити. І садку своєму приділяв багато часу. До сходу сонця йшов його поливати, коли ще вода стоїть високо і її багато. Із сапою в руці, сам, обробляв увесь сад. Знав там кожну стежку. Справжній палікар[44]. Як же так сталося, що він наступив на ту плямисту гадюку?! Людина все життя працює на землі. Землероб із діда-прадіда. Вертався й наступив, не побачив її. Хай би грім побив ту змію. Уранці знайшли його скоцюрбленим. Не те, що зараз — лікарні, швидка допомога... Тоді, як не пощастило і вкусила тебе змія, пиши пропало. Кінець. Мати Доксули запричитала. Хай би грім побив. Про змію. Пасіка. Померанцевий мед. Якого ніде більше нема. За кілька днів пустила все під три чорти. Садок, померанці, апельсини, бджіл. Усе. Через що пішов із цього світу її чоловік. Усе продала за безцінь. А ті інші часу не гаяли, збудували готель. Прямо на тому місці, де був сад. Де росли померанці та помело. І апельсини. Ось так ми втратили можливість робити варення з помело. Та апельсиновий мармелад. І ніхто більше нам не каже, що слід прикрутити вогонь і зберегти трохи гіркоти. Бо яке ж помело без гірчинки? Мама Доксули після саду продала і дім у селі, і купила собі інший, ближче до міста. А Доксулу відправила у велику міську школу. І берегла її як зіницю ока. Ось такий віднині мій обов’язок, казала неодноразово. Про Доксулу, свою доньку. Треба їй вирости, стати на порі, налитися щастям — і я видам її заміж. А як вона зрозуміла, що та вже стала на порі й час її заміж видавати? Ми ж бачили, що не підходять вони одне одному. З Костакісом. Учителем. Розбіжаться. Із самого початку. А ми казали. От побачиш. Вона його кине, кине. Розбіжаться. Крапка. Але ні вона його не кинула, ні він її. Сталася війна. Костакіс — серед пропалих безвісти. Потрапив у полон. Доксула рве на собі волосся. Із матері — причитання. Лиха година, зміїна. Зрештою, знайшли його. Якось знайшли, не питайте, як. Знайшли. Він у партії на обмін. Серед тих, кого привезуть назад. У третій партії. Останній. Серед щасливчиків. Хто в неї не потрапив — капут. Кінець. Ти когось втратила. Пропала. Той пропав. Лиха