Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський, Нечуй-Левицький

згадкою летiла швидко, як чорнi хмари на небi. I несподiвано Виговський згадав Корсун, i Пилявцi, i Берестечко, згадав Київ. I от вiн неначе бачить невеличкий домок, а в тому домковi неначе вглядiв Олесю... I в одну мить в його свiтлицi неначе блиснув промiнь ясного сонця, неначе звiдкiльсь повiяло теплом. Свiтлиця одразу нiби повеселiшала, нiби ожила. Олеся нiби стояла перед ним, як жива. Вiн неначе бачив її тихi очi. I йому здалось, що серед свiтлицi зацвiла якась пишна квiтка серед зеленого листу, ясно-червона, пахуча. Вiн неначе почував пахощi од тiєї квiтки, що пiшли по усiй свiтлицi i сповнили його душу. Йому стало весело на серцi. Якiсь надiї на щастя заворушились десь глибоко-глибоко в душi. Вiн неначе набирався сили. Одна приємна думка викликала другу i розганяла смуток. I одразу вiн пригадав, що Богдан розлютувався на Москву, хоче одняти Україну од Москви.

"Не все пропало! Не загинемо до кiнця! Богдан винесе на своїх подужних плечах i цю напасть. Вiн аж тепер став на добру путь. Москва остогидла йому, як i менi. Вiн одiрве Україну од Москви. Не все пропало! Ще не вмерла козацька мати!"

I ясний, милий Олесин образ нiби злився докупи з тим сяєвом щастя i надiї на лiпшу долю України, на її волю. Виговський повеселiшав, встав з стiльця i почав походжати по свiтлицi. Надiя додала йому сили, розiгнала смуток.

"Не все загинуло, не все пропало! Польща тепер хистка, як тонка кладка. Пани проваляться на своїй кладцi, а ми визволимо Галичину й Волинь, зберемо ввесь наш український народ докупи, i тодi пристанемо до хисткої Польщi i матимемо силу й снагу вдержати самостiйнiсть при слабкiй Польщi. Богдан уже звертає з своєї полюбленої стежки. Вiн тепер мусить йти тудою, кудою я бажаю. А я йому допоможу своєю радою... На Українi розвиднюється аж тепер! От-от засяє сонце волi i самостiйностi! Є надiя! Ще не вмерла козацька мати!"

I не буйним вiтром вирвались його палкi почування, як вони виривались у Богдана. Виговський, тихий на вдачу та помiркований, тiльки швидше заходив по свiтлицi i все розгладжував долонею своє високе бiле чоло, повне дум, та гадок, та надiй на лiпшу долю України.

Другого таки дня Богдан скликав козацьку старшину на раду. Богдан вийшов з своєї кiмнати блiдий, стривожений, сердитий, аж лютий. Вiн i досi не мiг заспокоїтись, лаявся, сердився i проклинав Москву. Виговський бачив, що гетьман вже старий та недужий, може спересердя та зопалу нашкодити Українi в справi з Москвою, почав заспокоювати гетьмана, благав його пiдождати трохи та гаразд розвiдати про це дiло, обнiмав колiна, доказував, що це неможлива рiч, щоб цар оддав Україну ворогам благочестивої вiри й поганцям на поталу.

- Коли ми, не розвiдавши гаразд про це дiло, зопалу пiймемо вiри в таку чутку про Москву i оступимось од царя, то про нас пiде слава як про зрадникiв i кривоприсяжникiв. Треба пiдождати i розвiдати гаразд. Може, це тiльки така чутка пiшла по Українi, а чуткам не все можна йняти вiри, - вговорював i заспокоював писар гетьмана.

Богдан вгамувався. Рада постановила ждати з Москви звiстки од царя, але не посилати козацьких полкiв на помiч полякам проти шведiв.

- Я шведського короля нiколи не зраджу. Вiн наш вiрний спiльник. Нам треба добивати панiв, знесилювати їх, а не помагати їм, доки ми не однiмемо од Польщi Галичини та Волинi, доки вони не згодяться одмежувати Україну од Польщi границями, - говорив Богдан старшинi.

А тим часом вiн послав в Москву до царя лист. В своєму листi Богдан писав, що польськi пани нiколи в свiтi не додержать свого слова, не сповнять Вiденського трактату, не виберуть царя собi за короля, що вони обдурюють царя, бо вже послали послiв до римського цiсаря i просять його брата собi за короля. В кiнець усього Богдан благав царя не вертати України Польщi, як своїй будущiй державi, не давати на поталу ляхам православної вiри.

Москва була глуха на цю пораду гетьмана та на його прохання. Цар постановив трактат з панами без козакiв i навiть не дав вiдповiдi на Богданiв лист.

А час йшов. Ляхи намовляли кримську орду напасти на Україну, пiдмовляли й цiсаря. Тодi Богдан, не питаючись в царя, завiв переговори з трансiльванським князем Ракочiєм. З початку 1657 року Україна постановила умову з Швецiєю та Трансiльванiєю роздiлити Польщу мiж собою. Ракочiй вступив з вiйськом в Польщу. Богдан послав йому до помочi козацькi полки. Чутка про це дiйшла в Москву вже тодi, як Ракочiй йшов на Варшаву. Цар Олексiй Михайлович послав до гетьмана в Чигирин свого окольничого Федора Бутурлiна та дяка Василя Михайлова з докорами гетьмановi за ту спiлку.

Московськi посли виїхали з Москви весною, а прибули до Чигирина аж лiтом, третього iюня, вже тодi, коли Богдан слабував, коли вже наступав кiнець його життя.

Богдан знав, що Бутурлiн їде з докорами од царя; вiн не мав думки зусiм розiйтись з царем i послав стрiчати боярина з пошаною. Миргородський полковник Грицько Лiсницький виїхав назустрiч послам за десять верстов од Чигирина. За п'ять верстов од Чигирина стрiтили послiв гетьманiв син Юрiй, генеральний писар Iван Виговський та вiйськовий осавул Ковалевський. Юрiй иросив послiв вибачити, що сам гетьман не виїхав їм назустрiч, бо нездужає i лежить на лiжку.

Другого дня прибув до послiв Ковалевський i привiз на подарунок їм два багато осiдланi конi.

- Добродiй наш гетьман звелiв вам їхати до його, - сказав Ковалевський.

Посли приїхали в гетьманський двiр. В сiнях стрiв їх Iван Виговський.

- Не майте за зле, - сказав генеральний писар, вiтаючись з послами, - гетьман лежить недужий i не мiг нiяким побитом стрiнути вас.

Послiв допустили до гетьмана. Гетьман лежав слабий на лiжку. Його лице вже осунулось, щоки позападали, нiс загострився. Голова вже посивiла. Гетьман спав з тiла так, iцо його нiби половини не стало. Вже було знать, що над ним лiтає подих смертi. Смерть, очевидячки, вже стояла в його за плечима або заглядала в дверi. Тiльки гострi очi горiли, як огонь, i в їх свiтилось давнє завзяття. Свiтився й гнiв на московських бояр за зраду Українi й за нехтування її iнтересами, дорогими для гетьмана.

Бутурлiн, здоровий та огрядний, вступив в свiтлицю i поклонився гетьмановi. Високий комiр синього