Черемшина Марко - Новели, Черемшина Марко

і гріхів своїх каються. Гей квашені огірки, сповзають лиця, коли вони войну руками показують, жасними словами, як писанки кервою малюють. Навкруги чорний, осінній ворон на смерічині кряче, войну повістує, дзюб собі гострить, бабам туску додає. Кліпають ліси, кліпають гори: що дерево - то жовнір, що шпиль - то гармата. Хмари на небі біленькі, наче на смерть убралися, не розлітаються, бо неприятіль сказав їм на однім місці стояти. Сонечко ладан смажить, аби нарід ховати, аби трупів не чути. Річка зі скалами шепотом нараджується, рибку потановляє, кружілом кружить, піну ховає, долин боїться, в жіночі очі кривавим дзеркалом, гей мовня, б’є. Лиш овечки блеють, і травичку полють, та тішуться, що непродані, перебули богородичку, що за довги не пішли марне на ніж. Бо у войні таке право, що довгам «авус», та й людям «авус», а маржинка тісарева, на ярмарок не піде.

- Та й, варе, гріхам і кривді авус?

- Ей, цитьте-ко, душко пишні, не гнівім бога!

Йде селом Митро Пужливий, ’д газдиням навертає. Пужливим прозвало його село тому, бо відмалку мав великі вуха, а лице стягнене в клубочок, гей у заяця. Заким ставав говорити, то обзирався на всі боки, схилювався, клав на губи палець і казав: «Цитьте!» Щовесни трясла ним пропасниця, й тоді убирав він два кожухи й синів, гей ялівець. Тої боли набрався, як сидів у криміналі за тото, що панотця на проповіді назвав кацапом. За одно слово. Але вводно газета в нього в тобівці, вводно панотець та й Дзельман на нього уїдають, що село бунтує, людям у читальні голови завертає. Упав у старість, але на газеті спить, людям новини повістує.

- Ану ждіт,- каже,- новину вам скажу.

- Йку, варе?

- Таже папа римский погиб.

- Але?

- Абих так пшениці діждав. Йдіт, перекажіт попови.

Йдуть люди вмисно, панотцеві мельдують, а панотець черленіє, чобітьми гримає:

- То, певне, той заяць таку бріхню вигадав.

Але прийшла неділя, та й сталося на Митровому слові.

- Цитьте, газдині файні, та чемні, та грешні.

- Ба, шо си діє, бадіку Ми’?

- Ой, трівога, страшенна трівога, газдиньки любі, ірщені!

- Таже не чути ні гармат, ні моздірів, ні вогню не видко!

- Ет! Моздіри лиш на храм, а война йде, єк гать, без гриму. Аді, в селі були тепер вояки, скували попа та й повели до міста.

- Падочку ж наш нешісливий, попа скували? Спасуєш, Митрику?

- Та же, віді, кажу вам, що попа, не того, шо шез би, скували і взєли. Кажут, що піп зрадник і розплодив ціле село зрадників, але цитьте!

Митро Пужливий закусив кулак, аби челядь тихо говорила.

Жінки вдарили в долоні й вимахували головами одна на одну, а відтак хрестилися й госпідкувались.

Митро подався в тінь смеречини, щоб його з дороги не видко, обвів рукою, наче шнурком, наоколо своєї шиї, а другою рукою вказував жінкам у той бік, куди попа повели.

- Шо, варе, з ним тепер удіють?

- Ого!

- Але?

- Бігме, зситют. Аді єк у середині чімхає анцвай, нема пардону. Цитьте!

У жінок душа затерпла, лиця попісніли.

- Сарачє, сарачє, йкий то світ настав!

Примруженими очима дивилися, як патроля попа провадила.

- Цитьте!

Митро поправив кресаню так, щоб чола не було видко, поклав палець на губи та й водив по жінках очима.

Такі жінки тихонькі, такі миренькі, гей бджоли у слоту. Якби їх не зацитькував, зараз би плакали, голосили. Бо панотець їх похрестив, повінчав, сестрицями в церкві установив, гріхи з них змивав, сварив, кревним небіщикам царство вимолював. Та за то на шибеницю? Такий духовник божий, такий пастир свячений! Що буде з села, коли панотця стратють? Як від голови тратити зачинають, то на кім скінчать? Чи ціле село «зситют», чи жінки лишуть? Гей, та ж бо то на світі пусте село! Один одного в лижці води втопив би. Таке то все бідне, студене, а таке люте, з’їдливе, таке ненависне! Лиш кару скликає. Лиш по судах тєгаються, лиш сварються та б’ються. Дєді нема, нені нема, припону нема, лиш Канада та сороківці. Такий флетєв, що сокирою майстрував би, хати клав би, тепер у Канаді чоботи пуцує, пишної їди та легкої праці шукає. Дівку в селі, ану присиліть, то урветься, до міста втече жиденята носити, лаю за собов водити. Тот, що на хліб робить, під кулю пішов. Дрібнота, та челідь, та стариня - то все село. То лиш знак, де село було. Таке пусте гніздечко на шибениці, як перце, хитатися буде, не заважить, не зашморкнеться.

Виводять жінки попа очима на край села, духа в собі не чують. Вістря багнетів навкруг попа, як свічки навкруг гроба, від сонця горять та кліпають до челяді. Німий похорон з села виходить, вітром до села прощі посилає. Війна отік чума - дивуються гори-долини.

«Гей, попе, попе,- думає за жінками Митро,- берут ті з села, гей вола-багрія на заріз. Гіркий твій світ! Але-с нагараздувавси, але-с набувся! Єк прутчик до села прийшов-єс, а відтак, єк могила, в селі розмістив-єс-си. Зицирував-єс нарід. Та й по челіди в селі брикав-єс. Та й на мою Марічку розмогилив-єс-си. Навколінки припадала, кулаки собі кусала, єк приповідаласи переді мнов, перед газдов своїм. Підкинув-єс мені сина такого кланцатого, такого опришка, шо дєдем помітує, вильми дєдю чістує. «Ти пужливий заяче,- каже,- тіни своєї бійси!» Твій голос, твою тварь, твої очі, твій кулак має. Оберни-ко-си, попе, глипни ми в очи, та й скажи, шо брешу. То ті до ніг припаду, стопи обцулую, жовнірів умолю, аби мні кольбами посікли на мак, навмісць тебе. Тогди не меш мні перед людьми публічити, не меш мні колоти тим мєконьким русначьком, шо під плотом. Але скажеш: «Цес Митро твердший від мене, раз чоловік цес Митро!» Та й здоймеш пізьму з Митра та й не меш йго кованим євангелєм по голові бити за то, шо в церкві відвернув рот від руки твоєї. Пек єму, осина - ци нам цего треба було? Але єк ти мені газдиню споганив, то ти в мене не піп, не чоловік. За тото я тебе поганив. А однако ше ті ми жєль, ше баную на себе. Бо