Олександр Павлович Бердник - Шляхи титанів, Олександр Павлович Бердник

Георгій, регулюючи збільшення зображень електронно-оптичної системи, поглянув на велетенську систему. Це було невимовно прекрасне видовище. Вигляд блакитної зорі, оточеної сім’єю з двадцяти семи планет і не менше сотні різної величини супутників, викликав почуття захоплення. Здавалося, в космічному просторі виконується дивна симфонія — гармонійна, божественно-досконала, і творять її розумні істоти цих світів…

— Вони є, безумовно є! — тихо шепотів Георгій. — Поглянь, Джон-Ею! Які прекрасні мусять бути люди в таких системах! Я горю бажанням зустрітися з ними…

Штурман схилив голову в задумі.

— Наші товариші… Я не можу забути… Яке б щастя було, щоб ми всі разом прилетіли в цей казковий світ!

Джон-Ей стиснув губи і, включивши дегравітаційне поле, за кілька хвилин ввів апарат в систему блакитної зірки. Наблизившись до поля тяжіння крайньої планети, на якій передбачалося життя, він почав гальмувати зореліт. Але раптом трапилось щось несподіване.

Гострий різкий біль проник в мозок людей, руки й ноги паралізувала судорога. Вони не встигли сказати жодного слова або про щось подумати.

Непереможний вихор підхопив зореліт і, мов соломинку, потягнув до планети…

Георгій і Джон-Ей кілька хвилин, напружуючи волю, намагалися не допустити катастрофи. Та незрозуміла сила вже повністю затуманила їх мозок, і вони знепритомніли…

Джон-Ей відчув слабенький подих вітру — приємний, пестливий. Очі не розплющувались, повіки були важкими, як свинець. Чувся тихий шелест. Де він? Що з ним?

Здавалося, над головою шумлять густими вітами дерева. Куди він потрапив? У ліс чи що?

Не може бути! Якби не подих вітру, навколо стояла б мертва тиша.

Хтось тихо застогнав. Голос був дуже знайомим. Хто ж це? Джон-Ей ніяк не міг зрозуміти, де вій. Думки текли в’яло, як після тяжкої хвороби. Але все ж вони текли, наповнялися силою, ставали яснішими, значними. І раптом, ніби тисячі струмочків, з’єднавшись, проривають загату, так потік думок прорвав греблю забуття і осяяв яскравим світлом минуле.

Джон-Ей згадав усе — їх політ у Безкінечність, битву з машинами, загибель товаришів і, нарешті, незрозумілу катастрофу в системі блакитної зірки у Великій Магеллановій Хмарі. Але як він залишився живим? Адже страшна, незрозуміла сила потягнула зореліт прямо до планети з неймовірною швидкістю! Невже вони не розбилися? Невже виручили автомати? Але яким чином? І де Георгій? Він мусить бути в кріслі праворуч! В кріслі? Але й він, Джон-Ей, теж не відчуває крісла і взагалі обстановки зорельота. Звідки цей струмінь повітря чи вітру, що за шелестіння? О, якби відкрити повіки, що ніби налиті металом…

Джон-Ей відчув на собі чийсь уважний погляд. Цей погляд гіпнотизував його, змушував піднятися. І ось, перемагаючи страшну вагу, Джон-Ей розплющив очі.

Відразу ж у вічі вдарило сліпуче, ясно-блакитне проміння, і спочатку він не міг зрозуміти, де він і що з ним. Потім Джон-Ей прикрив очі долонею і десь угорі помітив легкі перекриття величезного прозорого купола, за яким на ясно-рожевому небі палав диск блакитного сонця. Зліва стояв їх зореліт, весь в іржавих плямах.

Перемагаючи біль, Джон-Ей повільно звівся на руки, сів. Поряд з ним лежав Георгій. Його очі були закриті, груди слабо здіймалися в такт диханню. Значить, начальник експедиції також живий…

— Георгію! — покликав Джон-Ей.

Повіки Георгія здригнулись, відкрились. Ось він здивовано подивився на товариша, потім, примружившись, подивився навколо.

— Що це? — вражено прошепотів він. Джон-Ей тільки тепер одвів погляд від Георгія і оглянувся.

Вони лежали в такому колосальному приміщенні, яке навіть не вистачало сміливості назвати приміщенням. Його прозорий купол, помічений Джон-Еєм раніше, здіймався на півтора-два кілометри від основи, а стін взагалі не було видно.

Але мандрівників вразило інше. Прямо перед ними стояв якийсь дивний апарат, схожий на зрізану наполовину кулю до десяти метрів у діаметрі. Він був зроблений з напівпрозорого матеріалу, що пропускав зсередини ледве помітне фіолетове проміння. Здавалося, всередині напівсфери переливається тягуча холодна рідина. Верхівку півкулі вінчала параболічна антена дуже складної, незрозумілої людям конструкції. Вона виблискувала різноколірними вогниками на місцях сполук. Нижче, колом, були розташовані десятки антен, схожих на першу, але набагато меншого розміру. І майже біля самої основи апарата пульсували сотні світлових вічок синього, червоного, зеленого і жовтого кольорів.

По боках і позаду, за напівсферою, наскільки сягав погляд, виднілися тисячі машин абсолютно такого ж вигляду, як і ті, від яких загинули семеро товаришів на прикордонній системі в рідній Галактиці.

Друзі вражено перезирнулися. Що це — неймовірний сон? Де вони? Хто їх витягнув з апарата і де живі розумні істоти, творці цих дивних машин?

Відповіді не було. Тисячі маленьких напівсфер стояли непорушно, а головна машина обливала людей хвилями фіолетового неприємного проміння, і на антенах у неї потріскували іскри.

Джон-Ей оглянувся навколо. Невже не з’явиться хоч одна істота? Що за страшний, мертвий світ? Наскільки сягає око, вдалину тягнеться чорна матова підлога з масним виблиском, а на ній, ніби казкові черепахи, німі механічні створіння. Кому вони підкоряються? Чому вони розповсюдились так далеко? Адже від цієї планети до системи червоного карлика тисячі парсеків! Невже цими машинами якась розумна раса завойовує світи? Для чого?..

Безліч запитань кружляло в головах мандрівників, і жодне з них не знаходило відповіді.

— Що нам робити, Георгію? — розгублено запитав Джон-Ей. — Навіщо нас помістили сюди? Чи, може, з допомогою машин господарі планети хочуть розмовляти з нами?..

Георгій щось хотів відповісти, але не встиг. Весь ряд різноколірних вічок на великій напівсфері спалахнув червоним світлом, і люди раптом відчули, ніби чиясь всемогутня, жорстока, безжалісна рука вдирається в їх психіку, вибирає холодними пальцями мозок і викидає геть. Це було страшне, незрівнянне ні з чим почуття… Так тривало кілька секунд. Але за цю мить, як здалося Георгію і Джон-Ею, незрозумілим чином перед внутрішнім зором промайнуло все їхнє життя, знання, почуття і все те, що в них було колись, тепер чи в мріях.