Олександр Павлович Бердник - Стрiла Часу, Олександр Павлович Бердник

побачити форми, далекі від нашого шляху і мало зрозумілі. Та про це потім. Я хочу сказати, що вмерти можна тоді, коли виконав внутрішнє завдання.

Слабість від пережитої пригоди давалася взнаки: я ледве стояв на ногах. Народжений Небом помітив це і різко обірвав розмову. Він вказав на апарат, підхопив мене за руку.

— Досить розмов. Вам обом треба поїсти. Заберемо вбиту тварину. Вона лежить на березі.

— А як же ми будемо її їсти? — запитав професор. — Вогню у нас нема. М’ясо треба засмажити.

Народжений Небом заклопотано поглянув на нього.

— У нас тепер не використовують старовинний вогонь. Я бачив його тільки в давніх хроніках, а також на інших планетах. Але… я знаю, що робити. Сідайте в апарат, беріть тварину. Ми полетимо до Храму Великої Революції. Там знайдемо вогонь…

ХРАМ ВЕЛИКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Професор і Народжений Небом попрямували до озера, а я тим часом оглянув убитого хижака. Тварина чимось скидалася на кенгуру і разом з тим на пантеру. Шкура її була гладенькою, без шерсті. На масивній шиї сиділа велика плесковата голова з довжелезними щелепами. Тулуб був гадючий, Довгий і рухливий. Він закінчувався товстими лапами з велетенськими кігтями. Хвоста тварина не мала. Такого звіра могла створити і природа Землі, але в кожній деталі будови хижака я бачив, що це породження чужого світу, далеке від нашої еволюції.

Незабаром повернувся космонавт з Іваном Ігнатовичем. Вони принесли здобич. Це була восьминога травоїдна тварина, схожа на борсука, вся заросла довжелезною шерстю. Народжений Небом сказав, що ці тварини, під назвою Тихий Крок, страшенно швидко розмножуються, і тому ще збереглися, незважаючи на те, що хижаки нещадно поїдають їх. Здобич поклали в машину, і ми вирушили в дорогу.

Апарат піднявся над лісом і взяв курс до гірського хребта. Внизу миготіли масиви джунглів, ряди невеликих озер, голубі звиви повноводих річок. На берегах подекуди можна було помітити руїни великих міст, залишки широких вулиць, доріг, велетенські башти і естакади.

Професор важко зітхнув, покрутив головою.

— Таку планету залишили. Варвари. Летіти кудись у небесну пустелю, коли тут така краса…

Я штовхнув його під бік, кивнув на Народженого Небом.

— Негарно. Ви ж ображаєте їх. Що ми можемо сказати про їх смаки, прагнення і мету життя? Ви ж чули розповіді нашого господаря — у них немає майже нічого, що відповідало б нашим ідеалам…

— А ви знаєте, Василю, я оце лечу і думаю… сниться нам оця чортівня чи наяву привиділося? Так хочеться прокинутись і опинитися на березі Дніпра…

 —І сперечатися зі мною про життя на інших планетах! — підхопив я. — До речі, наша суперечка вирішена, професоре? Як ви вважаєте?

Іван Ігнатович сердито зиркнув на мене, засопів.

— Тепер не час жартувати, юначе. Ну ви праві, ну радійте! Але ж треба подумати, що робити далі… Новий світ — це прекрасно, але ніхто так і не дізнається про наш політ.

— А записка?

— Що записка! Скажуть, божевільні викрутаси або ще, чого доброго, шпигунами вважатимуть… Н-да, історія!..

Я не зовсім погоджувався з професором, хоч і мріяв потайки про повернення. Вже одна можливість бачити неймовірні досягнення інших істот, проникнути в дивовижні таємниці далеких світів оплачувала повністю ймовірність загибелі. Вмерти не страшно було. Шкода тільки гинути марно, не зробивши для свого народу щось корисне, не пройшовши до кінця наміченого шляху.

Проте, скажу щиросердо, незважаючи на похмурі думки, я був спокійний. Якесь невідоме, таємне почуття говорило мені, що я не пропаду в безмірній далині Всесвіту, що я ще житиму на рідній Землі і побачу… вас, Оксано…

Саме тому я облишив розмову, тим більше, що Народжений Небом зацікавився нашою суперечкою. Ми не хотіли прямо сказати йому про її суть. Адже він ще на Землі сказав нам, що не гарантує повернення. Професор викручувався, плів щось про залишену планету, та по виразу обличчя космонавта я бачив, що він усе зрозумів.

Розмова скоро забулася. Внизу з’явилося широке плато, оточене з одного боку лісами, а з другого — морем чи океаном. Апарат різко пішов униз і сів посередині плато. Отвори відчинилися, я вийшов на свіже повітря і… а тут, Оксано, я не можу підібрати слова… Я побачив перед собою таке видовище, що перевершувало всяку фантазію, всяку казку чи вигадку. І тільки тут я трохи зрозумів, що перехід цих людей з планети у Космос закономірний, як була закономірною еволюція, що привела до виникнення мислячої істоти з тварини…

Постарайтесь уявити собі незвичайну картину, якщо бліді слова можуть щось передати. З гігантських джунглів криваво-чорного забарвлення, з пластів темного базальту виростала титанічна, неймовірно велика споруда багатокілометрової висоти. Вона мала прямокутну основу похмурого, чорного кольору, що зливався з фарбами плато і лісу, вона була ніби породженням цієї дикості і первозданної природи. На тій могутній основі здіймався кривавий купол, а далі споруда зметнулася в незміряну височінь стрімкими, сміливими, сильними лініями, які губилися в синій імлі. Починаючи від кривавого, кольори світлішали, набували м’яких приємних тонів, поступово переходячи через безліч відтінків до ніжно-блакитного, небесного. Не знаю, зможете ви це уявити з моїх слів, але я чітко і ясно бачив, розумів, сприймав глибиною всього мого єства весь шлях розвитку людей планети Осяйної від тварин до завойовників ворожих стихій Космосу.

На очах професора я помітив сльози. Значить, цей молодий старик, цей «консервований Морж» теж розчулився, пройняло і його скептичну душу. Він довго стояв непорушно, потім звично сіпнув себе за вухо.

— Нема слів… Мовчу… Колосально! Людське творіння може говорити без слів. Я схиляюся перед генієм цих будівників.