Марко Марчевський - Острів Тамбукту, Марко Марчевський

Лахо пояснив, що ці племена — бома і занго — ворогують між собою, а час від часу й воюють. Захопивши полонених, вони вбивають їх і з'їдають. А Габон додав, що «діо гена» — десять місяців тому — біляр занго впіймали під час сутички двох їхніх поранених і з'їли їх. Але плем'я бома помститься. Недалеко вже той день, коли плем'я бома нападе на плем'я занго, щоб полонити двох ворогів. І тоді буде «бурум — ау» — свято з музикою й танцями.

— Невже ви їх з'їсте? — у мене аж здавило в горлі.

— Хе-хо! З'їмо! — відповів Лахо.

— Так це ж… це ж… дуже погано! — задихаючись, промовив я.

У відповідь Лахо тільки зареготав. У його очах тепер спалахували якісь зловісні іскорки.

— Стривай, я зараз тобі щось покажу, — сказав вождь і вийшов з хатини.

— Куди він? — запитав я Габона. Той тільки знизав плечима.

Хвилин за десять Лахо повернувся, радісно виблискуючи очима. На грудях у нього висіла низка з п'яти людських щелеп.

— Дивись! — гордо випнув груди вождь. — Це наші вороги з племені занго. Я їх убив. За це плем'я обрало мене вождем.

– І ви їх з'їли? — ледь чутно промовив я. В мене пересохло в горлі, а язик став мов дерев'яний.

Лахо ствердно кивнув головою, його величезні серги гойднулись і зловісно заблищали проти вогню.

Мене аж морозом сипонуло. Значить, я потрапив до людожерів. Невже це правда? Адже на вигляд вони такі сумирні, навіть полохливі! Так і хотілося спитати, чи доводилось їм їсти білих людей, але я стримався.

— Уїн-уїн… Дуже погано… — промовив я.

Лахо здивовано глянув на мене. Потім сказав, що вони з'їдають своїх ворогів лише під час війни. З'їдають усіх: і вбитих, і полонених. Через те ніхто не здається в полон.

Хлопець, який на наших очах убив собаку, приніс дерев'яну тацю, повну печені з ямсом.

— Що це за м'ясо? — запитав я.

— Пакегі сам бачив, як я вбив собаку, — трохи ображено відповів хлопець.

М'ясо як м'ясо. Коли б я не знав, з чого воно, і мені сказали, що це — телятина, я б повірив. Лахо з Габоном уплітали, аж за вухами лящало. Я віддавав перевагу ямсу, проте покуштував і м'яса. Собачина — ну й що ж! Добре, що хоч не людське м'ясо…

Чекаючи, доки ми наїмось, хлопець сидів на нарах, повернувшись до нас спиною. Потім забрав порожню тацю й вийшов геть. Скрутивши товсту цигарку і припаливши від вогнища, Лахо затягнувся разів два й подав Габону. Той потягнув кілька разів і подав цигарку мені. Я відмовився.

— Так ідеш розшукувати білу людину? — запитав Лахо.

— Завтра ж, — відповів я.

Лахо підвівся з пар і, сказавши «тауо ала», пішов додому.

Взявши з вогнища головешку, Габон розвів невеликий вогонь біля самих нар. Я примостився на другому кінці. Протягом ночі він кілька разів уставав підкладати дров. Старому вже, мабуть, холодно.

У горах, високо над рівнем моря, ночі були холодніші, ніж на узбережжі. Але мені, людині півночі, і тут здавалося жарко. Я звик до наших морозних, сніжних зим, І ці нічні «холоди» впливали на мене не більше, ніж приємний душ. До того ж я був одягнений, а Габон — голий. Але чому він не пішов спати додому? Що це старику заманулося ночувати в моїй хатині? Не інакше, як стереже мене. Боїться, щоб, бува, не втік до племені занго…

Вранці прийшов Лахо. Сонце тільки сходило. В лісі на всі лади щебетали птахи. Свіже повітря приємно сповнювало груди. Вождь повів мене стежкою до села. Біля кожної хатини вже горіли невеликі вогнища. Жінки чистили батати, пекли з тіста хлібного дерева перепічки, а в горщиках умлівав ямс. Підвівши мене до однієї з хатин, Лахо гукнув:

— Сабо, каа ну!

З дверей виглянула темнолиця дівчина з великими сергами у вухах.

— Подобається? — звернувся до мене Лахо. — Коли хочеш, Сабо стане твоєю сахе (дружиною). Я вже розмовляв з нею, вона погоджується.

— Моєю сахе? — вигукнув я і здивовано витріщився на дівчину. Та засміялася й зникла за дверима.

— Хочеш? — знову запитав Лахо.

Я заперечно хитнув головою:

— Не хочу.

Тоді він повів мене до іншої хатини й гукнув:

— Арено, каа ну!

У дверях з'явилась інша дівчина — Арена. Вона посміхнулась, і її білі зуби заяскріли на сонці. На шиї у дівчини висіло два разки намиста, у вухах погойдувались важкі серги з якогось чорного насіння. Арена була вбрана, мов на весілля. Мабуть, і її вождь попередив.

— Подобається тобі? — запитав Лахо.

Я просто не знав, що й казати. Навколо зібралася юрба чоловіків, жінок, дітей. Усі привітно посміхались. А дехто з жінок навіть почав вихваляти і Сабо, й Арену. «Сабо» по-їхньому значить пальма ротанг, у якої шпичасте й гостре, мов пилка, листя, а «арена» — не грім. Якщо вірити жінкам, і Сабо, і Арена — дуже роботящі: вміють садити ур і уму (таро і ямс), збирати аго й наго (плоди хлібного дерева та дині), вони варитимуть мені в горщиках страву й сипатимуть в она ми (великі дерев'яні таці), плестимуть сури (рогожі з пальмового листя), саронги з лика. Навіть воду носитимуть в бамбукових «бутлях», хоч це і вважається чоловічою справою…

А мене, мовляв, плем'я всиновить, і я ходитиму полювати на вепрів. Кращого й не вигадаєш.

— Не ходи до білої людини, — благав Лахо. — Залишайся у нас. Ми