Йосип Сліпий - Спомини

з горіхами і з незвичайно дбайливо удержаним цвітником. Він [учитель — МГ] був дуже великим любителем квітів і вазонків, спроваджував насіння і був прикладом культури для усього села.

На другому році я зачав вчитися по-польськи, а на третьому по-німецьки, але вдома, тому що мати вміла трохи по-німецьки, а брат Микола мав німецькі букварі і книжки, і вони дещо мені помагали в початковій науці. Знаю, що після азбуки починалися слова: “Ich bin jung, du bist klein…”[93] і т. д. Батько, зглядно брат Микола, радив відвезти мене до німецьких колоністів, на Коноплівці (властиво, Конопківка), між Ладичином і Микулинцями, щоби там навчитися німецької мови, через розговор. Одначе щастя, що так не сталося, бо вони були протестанти і мали свою “кірху”[94], і це могло би на хлопчині кепсько відбитися, тим більше, що німці вважали себе за культурніших від всіх інших.

Другою такою близькою колонією, хоч меншою, було поселення німців на Пантелисі, званою Найтичин. Я їх бачив нераз, і вони приїздили до нас, за різними посвідками, бо в нас була громадська канцелярія і батько був близько 20 літ війтом в селі. Пізніше, коли я вже був у гімназії, то батько зрікся, бо це робило йому дуже багато клопотів. Закінчивши третій рік народньої школи в Заздрості, я вже не мав виглядів на вищу науку в місцевій школі. З тим і кінчиться мій постійний побут у Заздрості. В пізнішому часі я лише вряди-годи приїжджав додому на вакації.

Про особи, які тоді найбільше заважили на мойому житті, крім згаданих братів, були мої батьки. Батько був дуже працьовитий і незвичайно любив порядок на господарці. Завжди щось будував — то дім, то стайні, то стодоли, то шопи, і дуже багато займався громадськими справами. Щоби діти провадили себе добре, гарно вчилися, жили зі всіми в згоді, ходили до церкви і до школи, працювали, — це було для нього самозрозумілою річчю. Навпаки, мати показувала більше любови і прихильности, і якщо заходила потреба, то завжди заступалася за дітьми.

Учителька подобалася мені ще й тим, що завжди <старалася>[95] бути безсторонною, і я пам’ятаю, як вона казала за кару стояти своїй своячці насередині кляси за якийсь там непослух. А карали тоді в клясі тростиною по руці, а то й по плечах. Натомість непослушних і лінивих карано клячанням насередині кляси, наганами, завзиванням батьків і т. п. Я не був ніколи караний, а навіть якесь непривітне, грубе слово, викрик дуже мене боліли, і я не міг того забути.

На другому році вчила мене вже друга учителька, Ева, не пригадую собі вже її назвиська. На третьому році вчив мене учитель Йосиф Новіцький. Перед Різдвяними святами він зробив мені дуже гарну, велику, звізду, з повирізуваними на небозводі різнокольоровими планетами: сонцем, місяцем, звіздами. А коли хлопці її в мене вкрали, то він зробив мені другу. В пізніших літах, коли помер управитель школи Йосиф Новіцький, то на його місце прийшов, оскільки тямлю, Добжинський, за якого вийшла замуж згадана учителька Ева. Одначе вони не тішилися тими симпатіями, які мав їхній попередник в громаді.

Дуже милі спомини лишили в мені обидва священики. Парохом Струсова, до якого належало кілька дочерних церков, між ними і Заздрість, був о. Теодор Цегельський. Він був людиною дуже церковною, інтеліґентною, тактовною і національно свідомою. Разом з о. Світеньким в Ладичині[96] належав до найкращих проповідників на Поділлю. Крім того, був він проповідником народнього життя, зорганізував обезпеченеве товариство “Дністер”, яке провадив дяк Гірняк, дуже шанований вірними, батько відомих священиків і професорів Гірняків. Важним чинником суспільної діяльности парохії була також заложена ним позичкова каса в Струсові. Отця Теодора Цегельського бачив я рідко, звичайно тоді, як [він] приїздив на якісь наради до батька і при тій нагоді хрестив у нас і діти з парохії. Він став парохом, як я вже згадував, після о. Ляторовського[97], якого я вже не пам’ятаю і чув про нього лише з оповідань батьків.

Сотрудником був о. Левицький[98], батько декана о. Романа в Братківцях коло Стрия[99]. Його дуже любили і діти, і старші. Дуже гарно співав він Службу Божу і загалом мав великий комунікативний дар. Він приїздив передусім вліті — в травні, червні і, мабуть, липні, 1-го і 15-го, та й щочетвертої неділі місяця, впродовж року. Бо, як я згадував, дідо Роман побудував церкву в Заздрості з тим, щоби за нього і за його родину відправлялася Служба Божа 1-го і 15-го травня, 1-го і 15-го червня і 1-го і 15-го липня. Тоді, як приїжджав священик, звичайно сотрудник, то переводив катехизацію дітей, сповідав, відвідував хворих і полагоджував усі душпастирські справи в селі.

Я спершу приходив з матір’ю до церкви, а пізніше і сам, і дуже мені подобалися два золоті ангели, які