Антон Павлович Чехов - Вибрані твори

о восьмій годині ранку Ольга Іванівна з важкою від безсоння головою, незачісана, негарна і з виразом вини в обличчі вийшла із спальні, мимо неї пройшов у передпокій якийсь чоловік з чорною бородою, очевидно, лікар. Пахло ліками. Біля дверей до кабінету стояв Коростельов і правою рукою крутив лівий вус.

— До нього, вибачте, я вас не пущу, — похмуро сказав він Ользі Іванівні. — Заразитися можна. Та й ні до чого вам, власне кажучи. Він усе одно марить.

— У нього справжній дифтерит? — спитала пошепки Ольга Іванівна.

— Тих, хто лізе на рожен, по-справжньому до суду віддавати треба, — пробурмотів Коростельов, не відповідаючи на запитання Ольги Іванівни. — Знаєте, чому він заразився? У вівторок у хлопчика висмоктував через трубочку дифтеритні плівки. А навіщо? Безглуздо… Так, з дурного розуму.

— Небезпечно? Дуже? — спитала Ольга Іванівна..

— Так, кажуть, що форма важка. Треба було б по Шрека послати, власне кажучи.

Приходив маленький, руденький, з довгим носом і з єврейським акцентом, потім високий, сутулий, патлатий, схожий на протодиякона; потім молодий, дуже товстий, з червоним обличчям і в окулярах. Це лікарі приходили чергувати коло свого товариша. Коростельов, відбувши свій час, не йшов додому, а залишався і, як тінь, блукав по всіх кімнатах. Покоївка подавала чай лікарям, які чергували, і часто бігала в аптеку, і нікому було прибрати кімнати. Було тихо й сумно.

Ольга Іванівна сиділа в себе в спальні і думала, що це бог її карає за те, що вона обманювала чоловіка. Мовчазна, покірлива, незрозуміла істота, знеособлена своєю лагідністю, безхарактерна, слаба від надмірної доброти, глухо страждала десь там у себе на дивані і не скаржилась. А коли б вона поскаржилася, нехай у маренні, то чергові лікарі довідалися б, що винний тут не самий тільки дифтерит. Спитали б вони Коростельова; він знає все і недаром на дружину свого приятеля дивиться такими очима, наче саме вона і є найголовніша, справжня злочинниця, а дифтерит тільки її спільник. Вона вже не пам’ятала ні місячного вечора на Волзі, ні освідчень, ні поетичного життя в хаті, а пам’ятала тільки, що вона з нікчемної примхи, з пустоти вся, з руками і ногами, вимазалась у щось брудне, липке, від чого ніколи вже не відмиєшся… «Ах, як я жахливо збрехала! — думала вона, згадуючи про неспокійне кохання, що було у неї з Рябовським. — Хай воно все буде прокляте!..»

О четвертій годині вона обідала разом з Коростельовим. Він нічого не їв, пив тільки червоне вино і хмурився. Вона теж нічого не їла. То вона в думці молилася й давала обітницю богу, що коли Димов видужає, то вона покохає його знову і буде вірною дружиною. То, забувшись на хвилину, вона дивилась на Коростельова і думала: «Невже не нудно бути простою, нічим не видатною, невідомою людиною, та ще з таким пом’ятим обличчям і з поганими манерами?» То їй здавалось, що її цю ж мить уб’є бог за те, що вона, боячись заразитись, ні разу ще не була в кабінеті у чоловіка. А загалом було тупе, сумне почуття і певність, що життя вже знівечене і що нічим його не виправиш…

По обіді настали сутінки. Коли Ольга Іванівна вийшла у вітальню, Коростельов спав на кушетці, поклавши під голову шовкову подушку, шиту золотом. «Кхи-пуа… — хропів він, — кхи-пуа».

1 лікарі, які приходили? чергувати і йшли звідси, не помічали цього безладдя. Те, що чужа людина спала у вітальні й хропіла, і етюди по стінах, і химерна обстановка, і те, що хазяйка була незачісана і неохайно одягнена, — все це не викликало тепер ні найменшого інтересу. Один з лікарів ненароком з чогось засміявся, і якось дивно й несміливо пролунав цей сміх, навіть моторошно зробилося.

Коли Ольга Іванівна вдруге вийшла у вітальню, Коростельов уже не спав, а сидів і курив.

— У нього дифтерит носової порожнини, — сказав він півголосом. — Уже й серце погано працює. Кепські справи, власне кажучи.

— А ви пошліть по Шрека, — сказала Ольга Іванівна.

— Був уже. Він ото й помітив, що дифтерит перейшов у ніс. Е, та що Шрек! Власне кажучи, нічого Шрек. Він Шрек, я Коростельов — і більш нічого.

Час тягнувся страшенно довго. Ольга Іванівна лежала одягнена в неприбраній зранку постелі й дрімала. Їй ввижалося, що вся квартира від підлоги до стелі зайнята величезним куском заліза, і що варто тільки винести геть залізо, як усім стане весело і легко. Прокинувшись, вона пригадала, що це не залізо, а хвороба Димова. «Nature morte, порт… — думала вона, знову впадаючи в забуття, — спорт… курорт… А як Шрек? Шрек, грек, врек… крек. А де ж тепер мої друзі? Чи знають вони, що у нас горе? Господи, спаси… помилуй. Шрек, грек…»

І знов залізо… Час тягнувся довго, а годинник у нижньому поверсі бив часто. І раз у раз чути було дзвінки, приходили лікарі… Ввійшла покоївка з порожньою склянкою на підносі і спитала:

— Пані, постіль накажете послати?

І, не діставши відповіді, вийшла. Пробив унизу годинник, приснився дощ на Волзі, і знову хтось увійшов до спальні, здається, сторонній. Ольга Іванівна схопилася з ліжка і впізнала Коростельова.

— Котра година? — спитала вона.

— Коло третьої.

— Ну, що?.

— Та що! Я прийшов сказати: вже вмирає…

Він схлипнув, сів на ліжку поруч неї і витер сльози рукавом. Вона зразу не зрозуміла, але вся похолола і почала поволі хреститися.

— Умирає… — повторив він тонким голоском і знову схлипнув. — Умирає, тому що пожертвував собою… Яка втрата для науки! — сказав він гірко. — Це, коли всіх нас порівняти з ним, була велика, незвичайна людина! Який талант! Які надії він подавав нам усім! — вів далі Коростельов, ламаючи руки. — Господи боже мій, це був би такий учений, якого тепер з