Збігнєв Херберт - Варвар у саду

Il у a du louche dans cette affaire (фр.) — «Ця справа якась непевна». ">[40], — подумав я. Отож, поклавши валізу до камери схову та захопивши французько-польський словник і Путівник по Європі (видання II, переглянуте та доповнене Академічним Туристичним Клубом — Львів, 1909), я вирушив у місто.

Безцінна та книжка з батькової бібліотеки була для мене ключем до таємниць Парижа. Вона походила з тих часів, коли містом їздили омнібуси, запряжені трьома білими конями, гараздував ще на рю де л’Естрапад польський пансіонат пані П’юро, а благочинну діяльність провадила заснована 1862 року Інституція Шани і Хліба на чолі з президентом Замойським. Про культуру путівник інформував скупо, проте змістовно, а саме, — що театрів багато, але ціни високі, і не варто ходити з дамами на гальорку. У розділі Музеї й пам'ятні місця путівник на першому місці згадував les égouts (тобто каналізацію), тим більше, що безкоштовні квитки видавали у ратуші. Найбільше збуджувала уяву порада відвідати La Morgue біля храму Паризької Богоматері. «Тут виставлено тіла безіменних небіжчиків (їх тримають замороженими до трьох місяців)».

Я прямував Севастопольським бульваром, приголомшений рухом людей, транспорту і реклами. За всяку ціну я прагнув досягти Сени. Досвід провінціала підказував мені, що за рікою має бути тихіше. Я перетнув міст і опинився у Сіте. Тут і справді панували спокій та сутінки. Пішов дощ. Оминувши Консьєржері, похмуру будівлю, наче з ілюстрації до Віктора Гюґо, я опинився на майдані віч-на-віч із освітленим кафедральним собором Нотр-Дам. Саме тоді це і трапилося. Я вже знав, що не напишу праці про Поля Валері і що на превелике обурення моїх літературних колег повернуся додому, не відаючи, хто сьогодні є найпопулярнішим французьким поетом.

Я оселився поблизу кафедрального собору на острові св. Людовіка. Через кілька днів, скориставшись пільговими недільними квитками, поїхав до Шартра. Тут моя доля аматора готики була вирішена. Відтоді я користувався кожною нагодою, щоб здійснити навіжений план — відвідати всі французькі кафедральні собори. Звісно, його не вдалося втілити цілком, та я побачив найважливіші: у Сенлісі, Турі, Нуайоні, Лані, Ліоні, Шалоні-на-Марні, Реймсі, Руані, Бове, Ам’єні, Буржі. Після цих мандрівок я повертався до Парижа, наче з гір, і поринав у книги в бібліотеці на пагорбі св. Женев’єви. Спершу я наївно шукав формули, яка б пояснювала всю готику. Те, що в ній є водночас конструкцією, символом і метафізикою. Проте обережні вчені не давали однозначної відповіді.

Задум цього нарису спав мені на гадку у Шартрі, коли я стояв на кам’яному ґанку т. зв. Clocher Neuf[41]. Угорі пливли хмари, створюючи ілюзію польоту. Під ногами у мене лежав могутній, порослий мохом блок пісковику з вижолобленою стрілкою — знаком будівничого. То може варто, ніж писати про вітражі, що модулюють світло, як григоріанський спів модулював тишу, чи про таємничих химер, замислених над безоднею віків, та поміркувати, як цей камінь потрапив на таку висоту. А отже — про робітників-будівничих, мулярів й архітекторів, але не про те, що діялося в їхніх душах, коли вони споруджували кафедральний собор, а про те, яких вони вживали матеріалів, знарядь і пристроїв, а також скільки заробляли. Намір скромний, наче бухгалтер писав би про готику, проте середньовіччя навчає також і скромності.

Упродовж століть готичний стиль ганьбили та принижували як либонь жоден із великих стилів у історії мистецтва. Його не розуміли, тож ненавиділи. Критики обстрілювали його глузливими словами, ніби наполеонівські солдати — обличчя сфінкса. Класикам їжилися перуки при вигляді цих шалених споруд. «Усюди повно вікон, розет і шпилів, каміння виглядає наче витинанка з картону; все продірявлене, все висить у повітрі».

А втім, справа не скінчилася словесною полемікою. Не лише Наполеон III з легким серцем зруйнував у самому лише Парижі кількадесят готичних церков. Проекти варварських демонтажів з’являються вже від початку XIX століття. Їм властива єдина турбота — як позбутися «тих шедеврів несмаку» якнайменшим коштом. У XVIII столітті був зруйнований один із найкрасивіших кафедральних соборів — храм св. Никозія, кафедральний собор у Камбре і низка інших. Не було жалю до «стилю готів», який «керувався примхою, позбавленою будь-якої шляхетності, й отруїв красні мистецтва», — як прорік енциклопедист шевальє де Жокур.

Мільйони, мільйони тонн каміння. Упродовж трьох століть, від XI до XIV, у Франції було видобуто цього матеріалу більше, ніж у стародавньому Єгипті, країні циклопічних споруд. Вісімдесят кафедральних соборів і п’ятсот великих церков, збудованих у ті часи, зібрані докупи, утворили б рукотворне гірське пасмо.

В одній книжці я бачив малюнок із зображенням фасаду грецької святині, вписаним у фасад готичного кафедрального собору. З нього можна зробити висновок: багато споруд Акрополю вмістилися б, наче у валізці, всередині таких кафедральних соборів, як в Ам’єні чи Реймсі. Однак із цього порівняння мало що випливає, у кожному разі нічого, що свідчило б про функцію сакральних будівель у ті різні часи. Античний храм був домом богів, натомість кафедральний собор — домом віруючих. Безсмертних завжди менше, ніж їх вірних.

Площа великих кафедральних соборів налічує від чотирьох до п’яти тисяч квадратних метрів, отож на ній сміливо можна було б умістити мешканців усього міста разом із прочанами. Такий замір потребував гігантських грошових витрат, тому варто почати з фінансів.

Жодні архівні матеріали не дають підстав для висновку, що хтось завчасу готував попередні розрахунки й кошториси цієї величезної праці. У середньовічній бухгалтерії зобов’язував романтичний принцип — міряти сили намірами. А втім, спершу, завдяки колосальному запалові віруючих, для яких кафедральний собор був також справою місцевого патріотизму, грошей було доста, пізніше траплялося по-різному.

Цим пояснюється, чому так мало кафедральних соборів витримані в одному стилі, збудовані єдиним поривом. І ще одне. Кошти перевищували засоби, якими могла диспонувати одна особа, бодай навіть суверен. Прагнучи забезпечити сталість надходжень, у XIII столітті папи зажадають, щоб чверть доходів кожної церкви було призначено на справу спорудження нових храмів. Проте цього розпорядження дотримувалися не надто ретельно. Тож суверени, скажімо, Ян Чеський, переказують надходження від королівських копалень срібла. Міські комуни не пасуть задніх. В Орвієто 1292 року влаштували перепис міщан і, відповідно до статків, визначили податки на споруджуваний Il Duomo. Зберігся також цікавий реєстр жертводавців на будову міланського кафедрального