Євген Пилипович Гуцало - Скажений чорнобильський собака

— Я не співав, а лише думав цими словами, а тобі й передалося все, зрозумів?

— Ти ж не співав! — дивувався впертий Барабаш.

— Е-е, не тямиш ти! А зі мною вже не раз так — у думках наспівую якусь пісню, а раптом її вже хтось біля мене співає, уголос.

— Брешеш, — буркнув Барабаш.

— А навіщо мені брехати? — заперечив Сяник. — Мені від того не легше. Я й думки отак угадую.

Набурмосений Барабаш підозріливо глянув на Сяника — чого, мовляв, іще чекати від тебе?

І звернув у бічний завулок, щоб навпростець дістатися додому.

— А ти злякався, — услід йому глузував Сяник, — аби я твоїх думок не прочитав! Я й не читатиму, бо їх у тебе нема. Тільки про їжу, більш ні про що!

Барабаш увібрав голову в плечі й навіть не озирнувся.

Увечері Сяник зайшов до свого найкращого друга. Мишко Лелюх уже знав про те, що Ніна Семенівна запросила Сяника до себе додому.

— Йти чи не йти? — вагався засмучений Сяник, хоча і взнаки старався не давати, що переживає.

Мовчазний Лелюх поволеньки знизав одним плечем, далі так само поволеньки знизав другим.

— І йти неохота, й не йти…

У Лелюха подобрішали очі й сповнилися співчуттям. Великі-великі очі в Лелюха, світлі-світлі, а дивляться так дружньо, що аж на душі розвидняється.

— І хто мене підбив усе те видумати? — по-справжньому каявся Сяник, картаючи себе за ту витівку. — Здається, ніхто не підбивав, нічого…

Лелюх непорозуміло розвів руками. Наче хотів тим рухом сказати, що за Сяником раніше такого не водилося, то не інакше, як лихий попутав.

— Піду! — підбадьорений тим рухом, вирішив Сяник. — Хіба ж я боюся, чи що…

Тетянина хата біля колгоспної комори. Хата як хата, не нова й не дуже стара, стіни її стоять, нікуди не розбігаються, проте Сяник, боячись заходити навіть на подвір’я, почав бурчати:

— О, хіба це хата? Інвалід першої категорії — без рук, без ніг і без голови. Хіба то димар? Через нього, либонь, дощ у горщики капає, коли баба варить їсти. А ворота, ворота… Ще й зачинено на прогонич, ніби не сьогодні, то завтра хтось має красти бабу разом із хатою!

Хоч би й скільки никав доокіл, хоч би скільки бурчав, мусиш іти. Ледве відчиняв хвіртку, ледве ноги волік через двір. Добре, що хоч посутеніло, що обличчя не видно. А то пашить якоїсь хороби, й чого б то…

— Добрий вечір!

Баба Тетяна картоплю чистила на ослоні. Підсліпувато дивилася на Сяника і ніяк, либонь, не могла впізнати. Встала й ступила йому назустріч.

— А-а, — прожебоніла медянистим голоском. — Це Терешкове, причинне. Ще одного журавля приніс? Чого прийшов, безсовісний?

— Які ж ви, — спробував дорікнути Сяник. — Не до вас прийшов. Ніна Семенівна веліла.

А вона дивилася на нього з-за столу. Поруч лежала купа учнівських зошитів, книжок. Саме писала додому листа, і саме про цей випадок із єгипетським гусаком. Крадькома зиркнула на розгорнутий аркуш паперу, на останнє речення: «А зараз я сиджу в півосвітленій бабиній хаті й думаю, чи прийде до мене оцей маленький стратег великої сільської комерції…» Прочитала й усміхнулася: і тому, що написала, й тому, що оцей хлопчина — лукавий, хитрий, неврівноважений, але з гострим природним розумом — таки не побоявся і прийшов.

Хлопчина пильно дивився на неї, а вона на нього. Мовчання затягувалось, і Ніна Семенівна відчула, що червоніє. «Ще чого!» — подумки дорікнула собі, а вголос мовила перше, що спало на язик:

— Ти молока хочеш?

— О, молоком його напоїти треба, — солодко проказала баба Тетяна. — Може, ще грушечок принести? Та це ж Терешкове, це ж причинне!.. Воно ж вам на голову сяде, ще й ногами поганятиме!

— І чого ви, — з дипломатичною лагідністю сказав їй Сяник.

— Ну, гаразд, — мовила Ніна Семенівна. — Ходімо надвір, там поговоримо.

Сяник трохи почекав її за порогом, бо вчителька ще в комору чогось поткнулась.

А коли вийшла — обома руками міцно тримала журавля, якого Сяник учора їй продав. Ото як Сяник позв’язував мотузками крила та ноги, то й досі ніхто не розплутав. Журавель низько пригнув голову і тихий був, тихий, зовсім не такий, як тоді, коли попався в Сяникові руки.

— Де ти його зловив? — запитала вчителька.

— А на болоті, — відказав Сяник. — Там їх завжди товчеться повно.

— Я й справді повірила, що це єгипетський гусак, — несподівано засміялася Ніна Семенівна. — Звідки мені було знати!.. Більше вже ніхто не підведе.

— Звісно, не підведе, — знічено відповів Сяник, не знаючи, що саме слід відповідати й чого це вчителька веде його до болота. Ішов і побоювався йти. — Тепер ви вже знатимете, — бубонів. — Із мене всі сміялися, а ви купили…

Дивувало, чому це Ніна Семенівна не сердиться на нього. Чи приховує гнів? Е, таки не приховує, він би зразу відчув.

— Я, — з якимось щасливим піднесенням говорила вчителька, — ніколи не забуду цю оказію.

«О, не забуде, — гірко й винувато думав Сяник. — Це ж вона мені не забуде, віддячить».

Вийшли до болота, за темними очеретами приглушено шамотіло щось, попискувало, булькало. Низько над головами пролетіла чорна нічна птаха, і вчителька здригнулась. Якийсь час прислухалася до шумливих крил, що швидко лопотіли в темряві, а потім поклала журавля на траву й нахилилась над ним.

— Ох і позв’язував же ти його, — казала уривчастим голосом. — Це ж, мабуть, і крила в нього поприставали до тулуба, і ноги затерпли.