Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

Жінка затулила рота долонею, остовпіло дивлячись на нього.

— Ти вистрелиш мимо?

— Ні. Вистрелю в нього. Уб'ю! Тоді він мене так принизив! Не хочу сьогодні переживати це вдруге. Уб'ю його!

— Але ж зараз між нашими племенами згода!

— Це мене не обходить. Нема згоди в моєму серці.

Ледве чоловік вийшов, перелякана жінка побігла до головного вождя крі і все розказала. Вождь прийшов у намет, вийняв свинець, поклав клубок вовни, як і мусило бути. Все це було зроблено таємно.

Нас, хлопців, посадили спереду, щоб ми все бачили.

Атсістамокон вже чекав на коні і розмовляв з воїнами крі. Готовий до гри, Гарний Юнак під'їхав на баскому, строкатому коні, риска в риску такому, як і той, що його колись захопив Атсістамокон.

Старші воїни нашого племені, вражені такою схожістю, голосно висловлювали свій подив. Вони складали вказівні пальці хрестом і, простягаючи до воїнів крі, гукали їхньою мовою:

— Пегуїн тапіскво міст атім! (Точнісінько такий самий кінь!)

Ті відповідали тим же знаком, що означало згоду, і поглядали на чорноногих, приязно киваючи головами.

Видовище розпочалося, і все йшло добре, аж до тієї хвилини, коли Гарний Юнак став наздоганяти Атсістамокона, котрий тікав через середину ворожого табору. Тоді стався випадок, від якого нам похолола кров у жилах.

Гарний Юнак наздогнав Атсістамокона і раптом, скинувши рушницю, випалив зблизька просто в обличчя супротивникові. Атсістамокон захитався в сідлі, кров залила йому обличчя. Вихопивши з-за пояса томагавк, він обухом зацідив супротивника по голові. Гарний Юнак звалився на землю непритомний, так само, як і в справжньому бою, десять років тому.

Всі схопилися на ноги, повні обурення. Зчинилося загальне сум'яття, бо воїни, які не мали зброї, кинулися до своїх наметів.

— Вистрелив зблизька, в самісіньке обличчя! — лунали гнівні вигуки.

— Атсістамокон упав убитий!

— Ні!

— Впав!

— Це Гарний Юнак упав!

— Атсістамокон його вдарив!

— Атсістамокон лише поранений.

— Гарний Юнак убитий!

Ми були певні, що зараз почнеться бій, цього разу вже справжній.

— До намету! — гукнув брат Міцний Голос і схопив мене за руку. — Біжімо до намету!

— А бій буде? — спитав я з страхом і надією.

— Буде! Біжи, біжи!

Він біг притьмом і тягнув мене за руку так, що я ледве встигав за ним.

— Де твій лук? — гукнув брат мені на вухо.

— Лук? — перепитав я, задихаючись.

— Ну, лук! Твій лук для стрільби!

— Для стрільби?

— Авжеж!

— У кого ж стрілятимем?

— Не будь телепнем: в них, в крі!

Зараз йому вже не треба було мене тягти: я сам біг уперед, мов шалений. Скидалося на те, що зараз почнеться добра стрілянина! А може й мені пощастить загнать стрілу якомусь ворогові, одному з цих зрадників?..

Але те збудження швидко вщухло! Ворогів у нашому таборі не було. Воїни закипіли справедливим гнівом, але зараз же прохололи. Воїни крі похопилися перші і почали вгамовувати інших, приязно гукаючи:

— Це добре! Це добре!

— Що добре?

— Добре, що Гарному Юнакові попало! По заслузі!

До Атсістамокона підбіг верховний вождь крі і, швидко глянувши на нього, вигукнув з полегшенням:

— Очі цілі? Тоді одужаєш.

В Атсістамокона текла кров з обличчя, але, мужньо зносячи біль, він лагідно усміхнувся і зневажливо махнув рукою:

— Пусте!

Він міцно потиснув простягнуту руку вождя.

— Ти добре зробив, Атсістамоконе! Вважаю, що ти по заслузі вдарив Гарного Юнака і засуджую його вчинок. Зараз від тебе залежить — чи треба його нам покарати, якщо, звісно, він ще живий.

— Це непотрібно! Я сам покарав його!

— Чую голос справжнього воїна!

Обидва глянули на Гарного Юнака, який і досі лежав у траві непритомний, оточений юрбою воїнів.

— Він мертвий? — спокійно спитав вождь крі.

— Мабуть, живий! — відповів Атсістамокон. — Я вдарив його тільки обухом.

Намагаючись залагодити прикре враження, вождь крі заявив чорноногим, що на честь їхнього племені та спільної дружби він влаштує сьогодні ввечері у своїм таборі бенкет з танцями.

— Чи ви прийдете? — спитав він.

— Прийдемо, — охоче згодились наші воїни.

Гарний Юнак незабаром прочумався. Він залишився живий і здоровий. Так само й Атсістамокон швидко отямився, і тільки на все життя позоставалися в нього на обличчі під шкірою сині зерна пороху.

Того вечора, під час бенкету в таборі крі, Гарний Юнак підійшов до Атсістамокона і сказав:

— Доля цього не хоче… Нема чого нам братися за чуби! Думаю, що ми повинні стати друзями.

І я так думаю, —