Ромуальд Неділько - Кресова книга справедливих

когось з цього села, бо загине так, як Городецькі, вбиті членами УПА в січні. За остереження поляків солтиса покарано смертю.

Джерело: Свідчення Казимири Борути, [у:] Okrutna przestroga..., с. 96.

Медведівка, ґміна Людвипіль – польсько-українське село.

У вересні 1943 року члени УПА вбили близько 60 польських мешканців.

Однією з небагатьох, хто врятувався, була полька, якій було кільканадцять років. Вона вправно говорила українською мовою. Нападаючі вели її за собою, бо не були переконані, чи це українська дитина, чи польська. Місцева українка, яка знала дитину, підбігла до них з криком і висмикнула дівчинку: «„То вам крові ляхів мало і хочете ще українську дитину вбити?!”. Цей її відчайдушний жест врятував дівчинці життя. Після війни вона виїхала на захід до Польщі і поселилася в Нижній Сілезії в м. Бєлява».

Джерело: W. Marmucki, Medwedówka, „Na Rubieży” 1995, № 11, с. 7.

Молодянівка (д. Новини), ґміна Березне – польсько-українська колонія.

У серпні 1943 року українець Василь Словинський остеріг поляків, що чотирнадцятого числа відбудеться напад УПА. Ґраціан Баґінський з синами Тадеушем та Ігнатієм утекли до Березного. Допоміг їм у цьому інший українець, Пилип Левчук.

Словинський остеріг також Анелію Цибульську, однак вона вирішила переночувати разом з дітьми в стодолі. Коли вночі ввірвалися члени УПА, вона вискочила з клуні і була поранена. Нападаючі знайшли дітей, закрили їх у хаті, а будинок підпалили. Дітям вдалося вискочити з полум’я. Врятовану родину Василь Словинський відвіз до Березного.

Джерело: Свідчення Антоніни Цибульської, [у:] T. Bagiński, Lipniki Wołynia Poleskiego spalone, Elbląg 1995, с. 31–33.

Пендики, ґміна Деражне – польська колонія.

29 березня 1943 року члени УПА вбили близько 150 мешканців.

Єдина українська родина, яка проживала в Пендиках, допомогла Станіславі Дрогомирецькій з Деражного, яка, уникнувши смерті в Яминці (див. с. 77), з трійкою дітей прибула до колонії і була піймана одним із нападаючих. «Раптом з’являється старенький українець, який жив у цьому селі, підходить до нас, обнімає маму й гукає [...] Це наші, українці – і веде нас. Таке побачивши, українець, який нас стеріг, нас залишає і йде грабувати так, як інші.

Цей старенький жив бідно, мав паралізовану дружину, ходив просити милостиню, завжди, коли був у Деражному, приходив до нашої хати. У нас він завжди був нагодований, одержував на дорогу харчі і щось із одягу [...] „ви мене завжди приймали і нагодували, і я вас прийму, але тільки до часу, поки вони відійдуть”. Він нам усім наказав вилізти на піч і сховатися. А сам пильнував, виходив на двір і так нас переховував до наступного дня. В нього була також дівчинка, полька, родина якої підводою втекла до лісу. Він говорив, що пошукає її батьків, а якщо не знайде, то виховає як свою».

Джерело: W. Drohomirecki, Oczami dziecka, [у:] Świadkowie mówią..., с. 103; W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 224.

Пеньки Боровецькі (Пеньків), ґміна Деражне – польсько-українська колонія.

Восени 1942 року Томаш Кшемьоновський зі знайомими вночі пробували запустити зачинений німцями млин, щоб змолоти трохи муки на свята. Їх зловили українські поліціанти на німецькій службі. Били й заганяли їх у крижану річку. «В певний момент, – пише Гелена Кшемьоновська-Ловкіс, – батько почув: Томаш? Виявилося, що один з поліціантів був його колишнім добрим другом. Він голосно верещав та загнав його в темні кущі і тихо наказав швидко втікати. Цього разу він дарував батькові життя [...] зболілий і змерзлий, він майже повз до хати».

У березні 1943 року члени УПА напали на хату Василя Романюка. Його син Микола, рятуючись втечею, сполошив нападаючих; у побоюванні, що він приведе підпомогу, вони вирішили лише пограбувати. «Микола був певний, що бандити його шукають, отже не міг повертатися додому. Тому пішов до віддаленого хутора, до українців, з якими він товаришував. Йому відкрила молода господиня. Він їй розповів про те, що сталося, і попросив, щоб його десь сховала. Вона швидко підняла вхід до пивниці в кухонній підлозі, куди Микола спустився. Прикрила килимком. Незабаром він почув, як під хату заїхали вози та голос її чоловіка, який кликав дружину, щоб допомогла, бо він привіз збіжжя, яке забрав у ляхів, і мусить швидко їхати далі, по наступне. Микола завмер від жаху і безладно чекав у пастці, що буде далі. Чоловіки від’їхали. Жінка його присутності не зрадила». Після цього випадку, Романюки вирішили виїхати до Оржева в сусідньому Рівненському повіті. По дорозі на втікачів знов напали, цього разу було вбито кілька осіб. Решті родини вдалося добратись до Оржева. Ними заопікувався українець Володимир з Вільхівки, що лежала неподалік, який вже раніше давав притулок Страмським, родичам Романюків. «Володимир був мудрою, доброю людиною. Він сам збудував школу, в якій тепер проживав. У важкі ночі зберігав Страмських. Тепер допомагав численній польській родині, наражаючи себе на небезпеку з боку бандерівців. Якось, повернувшись з Оржева, він знайшов на дверях школи записку. Хтось написав, що якщо він не перестане допомагати ляхам, то сам загине. Далі він не міг наражати свого життя».

Джерело: H. Krzemionowska-Łowkis, Wołyń – opowieści prawdziwe..., с. 49–53.

Плотечно, ґміна Костопіль – польсько-українська колонія.

У липні й серпні 1943 року члени УПА вбили близько 50 поляків.

Жителька колонії, Конопацька, якось була затримана німцями. Її трійкою дітей, аж до вступу радянських військ на початку 1944 року, опікувалися три українські родини: Колбів, Кожушків та Фесюків. Під час жнив українці вигнали Конопацьких на багно, а самі почали радитися, чи їх вбити. Однак вирішили, що поляки негрізні та дозволили їм збирати врожай. У 1945 році родина виїхала до Польщі.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 240–241.

Погорілівка, ґміна Людвипіль – українське село, в якому проживало кільканадцять польських і, до 1942 року, єврейських