Крістоф Рансмайр - Хвороба Кітахари
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Лілі ніколи не намагалася розшукати справжнього господаря складу чи перекласти зброю до кращої схованки. Адже коли вона під прикриттям гірської сосни спостерігала за замаскованим камінням та гілляччям входом до печери, щоб перевірити, чи не знайшов хто сюди дорогу від часу її останнього полювання й чи не повернувся врешті по десятиліттях за своєю здобиччю господар, — кожного разу в неушкодженості маскування та відсутності слідів на довколишніх вічно засніжених просторах їй бачився знак того, що все, що вона робила, було й мусило бути долею.
Нехай процесії спокутників на берегах озера та інші плазуни, богомольці й ханжі смиренно запалюють у своїх капличках поминальні свічки, викликають духів і вірять у позаземну справедливість чи хоча б у вироки воєнних трибуналів — Лілі вірила тільки в чорну пащу цієї печери. Хоч би яка сила чи випадковість привели її сюди, вказавши їй цей інструментарій земної справедливості, — ця паща кричала до неї, вимагаючи, щоб вона використовувала знахідку, била своїх ворогів, розсіювала їх по диких нетрях.
Якби хоч одна прикмета, хоча б один слід чужої ноги на вічних снігах або зламана гілка у маскуванні попередили її, що вона не одна тут озброюється і перевтілюється, — можливо, вона навіть із полегшенням покинула б свою схованку серед сланких соснових кущів і вирушила назад до озера, щоб ніколи більше сюди не повертатись. Але, за винятком гвинтівки Enfield, її гвинтівки, уся зброя протягом років лежала недоторканою.
Тож вона робила те, що наказувала паща, і вривалася крізь маскувальне гілляччя до гори, відкривала глибоко в її надрах дерев'яний ящик (завжди один і той самий) і озброювалась. А коли поверталася потім з темряви знов на денне світло, в руках у неї був не іржавий та нікчемний музейний експонат, з тих, які вона знаходила серед листя та в землі на полях давніх битв і боїв і на армійських складах вимінювала на дефіцитні товари та продовольство, а блискуча, без жодного нальоту іржі, снайперська гвинтівка.
Серед тих солдатів окупаційної Армії, котрі мимохідь показали їй, як поводитись із такою зброєю, коли, наприклад, по завершенні бартерного торгу хизувалися прицільним боєм своїх гвинтівок і стріляли в казармених тирах по крихітних кульках, — серед тих солдатів тепер напевно жоден не перевершив би її у влучності. Але Лілі постійно лишала своїх мимовільних вчителів певними того, що вона спостерігає за їхніми виставами зі злегка боязким захватом і що лише над силу, спонукувана оплесками та вмовляннями присутніх, може деколи спробувати стрельнути й сама. І якщо вона потім на очах у солдатів усе ж стріляла по кульках, тарілочках або картонних ворогах, то посилала свої кулі повз цілі, у позбавлений будь-яких підозр Out.
Протягом годин, а іноді й цілими днями Лілі, озброєна до мисливського сезону, йшла, піднімалася, повзла й дерлася Кам'яним Морем, підбирала, напевно, тут і там красиві скам'янілості, а при переправах убрід через потоки — ще й уламки смарагдів, але шукала на цих дорогах тільки одне — свою дичину. Адже жодна з банд не мала стабільного місця перебування в руїнах розбомблених високогірних фортифікаційних споруд та підірваних бункерів; лише той, хто бажав надійно убезпечити себе від швидкої відплати за розбійний напад, від розборок із суперниками або й від каральної експедиції, на декілька днів чи тижнів ховався серед цих кам'яних лабіринтів, щоб потім знову наскочити на якусь садибу, глухе село чи громаду спокутників. Лілі знала багато бандитських схованок, але під час своїх мисливських рейдів заставала їх здебільшого порожніми.
Гарячкове збудження, всепоглинальне почуття страху, тріумфу й люті оволодівало нею кожного разу, коли вона виявляла ворога: мисливиця, безшумна й незрима серед скель, а глибоко під нею, на стежці протилежного схилу, на альпійських луках чи на осипі, — зграя схожих на безликих комах крізь оптичний приціл «шкіряних» або маршова колона ветеранів, що перебували в розшуку. Але регіт і рев іноді було чути навіть із такої відстані, і їх неможливо було з чимось переплутати. Оманлива певність у власній силі — ось що спокушало їх поводитися так зрадницьки гучно. Після нещодавньої бійки вони у хмільному чаду перекрикували одне одного, згадуючи особливо нищівні удари; а якщо йшли зі здобиччю, то нерідко дуже гротескно виряджалися у скривавлену одежу своїх жертв, на ходу мавпуючи зойки побитих, знущально, з реготом, волали про допомогу серед цієї кам'яної пустелі, де в годину безвітря лунко звучав навіть крик самотньої галки.
Притискаючи до щоки кольбу гвинтівки, Лілі ловила своїх ворогів одного за одним у синювате, тремтливе перехрестя прицілу. У такі моменти їй було байдуже, чи ці рухомі мішені там унизу — вцілілі на війні ветерани, що десятки років переховувалися від військового трибуналу переможців і жили вигнанцями серед цих карстів, чи вже нове покоління з міських руїн, тупоголові зарізяки, які чхати хотіли на опіку всіх виховних програм мироносця Стелламура і тепер у своїх бандах прославляли життя без співчуття та пощади… У ці моменти Лілі пам'ятала лише, що будь-яка з цих фігур уже наступної ночі може з'явитися зі смолоскипом чи ланцюгом у кулаці біля її вежі чи поряд з будь-яким моорським будинком або подвір'ям, і вимагати всього, і вбити голими руками.
Визначившись із ціллю, мисливиця дулом гвинтівки простежувала останній шлях здобичі так неспішно і впевнено, наче її руки, плечі та очі ставали одним цілим з оптикою та механікою зброї, машиною наполовину з органіки, наполовину з металу. Протягом трьох або чотирьох секунд вона дивилася в приціл, і в ритмі її пульсу голова і груди здобичі, немов маятник, то виходили з поля зору, то знову з'являлися в перехресті, аж поки вона нарешті не тисла на спусковий гачок — і майже тієї ж миті маятник падав, а банда
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хвороба Кітахари», після закриття браузера.