Патриція Хайсміт - Талановитий містер Ріплі

що виднілися нижні зуби. — Ти знаєш, чому я повинен зробити це, — продовжив він, усе ще важко дихаючи, наче звертався до Мардж, хоча в дзеркалі було тільки його відображення. — Ти втрутилася у наші з Томом… Ні, я не це мав на увазі! Але між нами є міцний зв’язок!

Він розвернувся, переступив через уявне тіло й обережно прокрався до вікна. За поворотом дороги він розгледів розмиті обриси сходів, що підіймалися до будинку дівчини. Дікі не було ні на сходах, ні на тій частині дороги, яку він міг бачити. Може, саме цієї миті вони обоє в ліжку, подумав Том, а самому до горла підступила нудота. Він уявив собі це. Ніяково, незграбно й жодного задоволення для Дікі, а Мардж просто в захваті. Вона була б у захваті, навіть якби він катував її! Том повернувся до шафи та зняв із верхньої полиці капелюх. То був невеликий сірий тірольський капелюх, прикрашений білою і зеленою пір’їнами. Хвацько надягнув його. І сам неабияк здивувався, наскільки вони схожі з Дікі, особливо тоді, коли верхня частина його обличчя трохи затінена. Від Дікі його відрізняло хіба що темніше волосся. А все інше: його ніс (принаймні своєю формою), вузьке підборіддя, брови, якщо правильно насупиться…

— Що це ти робиш?

Том різко обернувся. У дверях стояв Дікі. Напевне він був уже біля брами, коли Том визирав із вікна.

— Е… Та я просто розважаюся, — сказав Том низьким голосом, до якого завжди вдавався, коли ніяковів. — Вибач, Дікі.

Дікі ледь розтулив рота й одразу закрив його, ніби від люті всі слова в його голові перемішалися і він не міг видобути потрібного. Для Тома це мовчання, як і слова Дікі, не віщувало нічого доброго. Дікі зайшов до кімнати.

— Дікі, вибач, якщо я…

Він затнувся, коли Дікі з грюкотом зачинив двері та з похмурим виразом узявся розстібати свою сорочку, наче Тома там зовсім не було. Воно й не дивно, адже то була його кімната, та й що Том узагалі там забув? Скований страхом, Том не міг поворухнутися.

— Зніми мій одяг, — скомандував Дікі.

Том почав роздягатися, його заціпенілі пальці не слухалися. Він був ошелешений, адже раніше Дікі завжди дозволяв йому вдягати свої речі. Та віднині такого більше не буде.

Дікі глянув на Томові ноги.

— Ще й черевики? Ти геть здурів?

— Ні. — Том намагався опанувати себе. Він повісив костюм назад до шафи й запитав: — Ти помирився з Мардж?

— У нас із Мардж усе добре, — відрізав Дікі таким тоном, ніби хотів сказати: «Більше не пхай свого носа в наші справи». — І ще одне. Зарубай собі на носі, — сказав він, дивлячись на Тома, — я не гей. А то я не знаю, що ти там про мене подумав.

— Гей? — Том кволо посміхнувся. — Я ніколи не думав, що ти гей.

Дікі вже розтулив рота, щоб сказати ще щось, але передумав. Він випростався і розправив плечі, крізь його засмаглу шкіру випнулися ребра.

— А Мардж думає, що ти гей.

— Чого б це? — Том відчував, як кров покидає його обличчя. Він насилу зняв другий черевик і поставив обидва до шафи. — Чого б це їй так думати? Що я такого зробив? — Йому здавалося, що він от-от знепритомніє. Ще ніхто не казав йому такого відкрито, ось так в обличчя.

— Це все через твою поведінку! — гаркнув Дікі й вийшов із кімнати.

Том поквапом натягнув шорти. Він ховався від Дікі за дверима шафи, хоча й був одягнений у спідню білизну. Усе через те, що він подобався Дікі, подумав Том. Саме тому Мардж вигадала ці мерзенні звинувачення. А Дікі забракло сміливості стати на його захист і все спростувати!

Він спустився на терасу, де Дікі біля бару якраз готував собі коктейль.

— Дікі, я хочу з’ясувати це раз і назавжди, — почав Том. — Я теж не гей і не хочу, щоб хтось так про мене думав.

— От і добре, — буркнув Дікі.

На той же манер Дікі відповідав йому, коли Том запитував про тих чи інших людей з Нью-Йорка. Насправді деякі з тих, про кого він запитував, були геями, й іноді Тому здавалося, що Дікі навмисне заперечував своє знайомство з ними. Ну й нехай! Кому потрібно робити з мухи слона? Самому ж Дікі. Том вагався, а його думки плуталися від безлічі слів, які він міг сказати — ущипливих, примирливих, приємних чи ворожих. Том пригадав кілька компаній, з якими знався у Нью-Йорку, а потім облишив їх, і зараз він страшенно жалкував, що взагалі був із ними знайомий. Вони прийняли його до свого кола, бо він умів їх розважити, але в нього ніколи не було з ними нічого спільного! Коли двоє-троє з них почали виявляти до нього надміру уваги, Том відмовив їм, але й не забув, як потім намагався все залагодити, підкидаючи льоду до їхніх напоїв, підвозячи їх додому на таксі, хоча самому було в інший бік, адже він так боявся втратити їхню прихильність. Яким же він був дурнем! А ще Том пригадав своє приниження, коли одного разу Вік Сіммонс обірвав його словами: «Заради Бога, Томмі, стули свою пельку!», коли вони сиділи в чималій компанії і він уже втретє або вчетверте в присутності Віка заявляв: «Ніяк не можу вирішити, хто мені подобається