Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

ополченців. Червоніли пожарища: горіли хати комісарів й більшовицькі заклади. Міщани заживо спалили кілька десятків «красних» міліціонерів, що зачинились у відділку. На ринку і біля складів селяни розбирали махорку, сіль, цукор і хліб, ще донедавна «експроприйований» податківцями-більшовиками. * * *

… Комісарів та міліцію виловлювали до вечора. Приваблені блискучою навальною атакою козаків, їх виправкою і екзотичним строєм уваровців, до сотень потягнулися місцеві студенти, міські патріоти.

Рудинці вийшли на околиці міста і вперлися в сірі стіни заводу. З вікон, веж, з-за будівель заіскрили густі спалахи пострілів. То засів більшовицький Другий піхотний полк.

— Не стріляйте! — крикнув Рудь козакам. — Зараз спробуємо балачку Тютюнника.

Максим кинув поводи Змія Тимошу. Став за великим деревом скраю вулиці, так, щоб бути найближче до стін заводу — і водночас під захист від кулі.

— Хлопці! Серед вас є українці?

Мовчанка. Мабуть, не дозволяють мовити командири. Максим трохи зачекав, а тоді заспівав чистим, хоча й не дуже гучним голосом:

Наливайте, браття, Кришталеві чаші, Щоб кулі минали, Щоб шаблі не брали Голівоньки наші…

— …Хто з вас хохол? Є такі?

— Є! — через деякий час почулись голоси з-за стіни.

— А малороси є?

— Є! — почулось більше голосів.

— А черкащани, звенигородці, шполянці, смілянці є?

— Є!!

— То слухайте! Ми не хахли, на малороси, не гречкосії — ми українці! — майже крикнув Максим Рудинський. — Ви всі на собі відчули добро царської влади! То все була не наша влада, не українська! Ото вони нас і називають: «хахли», «малороси». А ми завжди були українці! За Богдана Хмеля, і за Богуна, і за Кривоноса! Чули про таких?

— Чули!

— А тепер ще скажіть — земля і заводи у нас належали хоч кому з українців?

— Ні!

— А хто і тепер веде вас за собою? Хіба українці? Лєнін — хто, українець? Зінов'єв Герш Ааронович? Йося Якір? Льова Троцький? Лєв Камєнєв? Бухарін? Комісари всі ваші — з Москви, мабуть? З Путивля? Чи ще звідкись? Правда?

За стіною почулась вовтузня, потім — крики, постріл. «То, мабуть, комісари», — сказав хтось поруч.

— То слухайте ще! На цій землі не переведеться козацька слава! В Мотронинському монастирі лежить шабля Хмеля! Тут проливали кров Залізняк і Гонга. Черкаси, Умань, Звенигородка, Шпола — козацький край! Російська армія роззброїла останній загін Гонти й віддала гайдамаків полякам! Вони зняли з наших живцем шкіру, живими палили, саджали на палі! Тридцять тисяч селян російські й польські кати замордували після Коліївщини! Саме тут — у Черкасах, Умані, Звенигородці, Шполі, Смілі…

З-за стін заводу почувся гул голосів. Там щось робилось — а що саме, звідси не видно.

— …Тепер на нашому боці правда! На нашому боці сила! Зараз я приведу полк, ми атакуєм — і ви всі помрете, як здирці! А люди скажуть: зрадники! Пішли на боці Москви — проти своїх! Обирали рідних батьків! Забирали в них хліб і худобу! Ми не оддамо своє ніякій московській «обжорці»! Ніяким «продотрядам»! Вони у ваших матерів видирають останній кусень з рота! У ваших сестер! У дітей!! Вбивають за той хліб! А ви — мовчите?! Бо комісар наказав?!! То козаки ви тепер, а чи ні?!!!

З-за стіни почулось вовтузіння, крики, потім знов постріли, ще і ще. З заводу почали вибиратися люди з піднятими догори дулами гвинтів. Червоноармійці переходили на бік Рудя.

— Кажіть ще. Бо ми ще не чули, — закричав тонкий голос з того боку.

— А будь ласка! Тут поруч, за кілька годин верхи — село Кирилівка, чули? Тарас тут народився! Тут прочитав свою проповідь українцям! І не боявся нікого — ні царя, ані поліцаїв! То чого ж ви боїтеся?! Чому служите людям, які й мову вашу зневажають?! «Хахляцкій язик»!

Солдатська маса з заводу пішла стіною. Другий червоноармійський полк стріляв своїх комісарів — й переходив на бік Уварова.

— Нам не потрібні люди, які прагнуть влади заради власної вигоди. Нехай своєю країною управляє сам народ — через вибраних чесних громадян, яким дорога Батьківщина… — гримів з трибун голос Федора Уварова.

Селяни везли до військ сотні пудів хліба. Бажаючих вступити в лави війська було стільки, що не вистачало зброї. Ще один головний лозунг кубанців: «Геть ЧеКа та міліцію!» — підтримано селом, що на своїй шкурі відчуло кровожерство і підлість комісарів.

У покинутих совєцьких казармах знайшли склади гвинтівок і патронів. З черкащан за добу сформували ще один піхотний полк у тисячу чоловік, захопили близько двох сотень коней, десятки кулеметів, гармати…

* * *

Сотні Рудинського дали чотири години відпочинку в казармах. Перев’язати поранених, озброїти і записати добровольців. У бою Максима зачепила куля — ковзнула по ребру, так, подряпина. Хоча й був на вершок від смерті. Поруч розташувався госпіталь — колись ще царський, потім армії УНР, потім совєцький… Сестри милосердя й хірурги потрібні при всякій владі. Максим тугіше зав’язав криваве ганчір’я.

— О-о, атамане, та тобі треба до шпиталю, — протягнув Тиміш. — Пішли, я з тобою.

…Дівчину звали Уляна. Лянка. Як колись і його перше кохання. Навіть зовні була дуже схожою. Біляве волосся тугою косою вкладене під пов’язкою. Зелені русалчині очі, густі вії, звабливий посміх. Гнучке і сильне тіло під сукнею сестри милосердя. Вродлива, коли йшла поруч — наче й не дивилась на тебе, крізь опущені вії прислухалась до себе, до жагучого шепоту палкої душі. Максим рвучко зайшов у кімнату, подзенькуючи шпорами,