Клер Норт - Змій

озброєний списами, який сусіди називають варварами, а вони лише сміються, бо знають, що «варварство» — їхня сила, їхня лють, і вони радіють, що іншим стає розуму розуміти це.

Там, відростивши довгу бороду та стоптавши черевики, з останніми силами він спустився вздовж струмка до прихованої долини, де палали великі багаття і люди танцювали на честь грому та дощу. Люди, що його знайшли, не мали у своїй мові слова «закон», навіть не розуміли, що це. «Сила» та «життя» були єдиними зрозумілими їм поняттями, єдиним зрозумілим правосуддям, а нав'язувати цими методами щось інше було лише марнуванням сили. Вони сміялися з цього чужинця, з цієї обірваної істоти, що прийшла до їхнього дому, відібрали в нього все, що в нього залишалося та порізали його, щоб перевірити, чи така сама червона його кров, як у них, і відвели його до найсильнішого та наймогутнішого з них, про випадок, якщо той має думку з цього приводу, щоб не образити його, прийнявши рішення без його відома.

Цей сильний чоловік, цей могутній чоловік... Як мені його описати? Борода в нього була чорна, волосся пряме, очі кольору зеленої морської хвилі, шкіра кольору горіху, але теж обгоріла, почервоніла від вітру та сонця до цупкості наждаку. Він був не надто високий, але мав розслаблені манери, руки та ноги розкидані аби куди, упевнений у собі та у своєму царстві, і коли до нього штовхнули цього клятого іноземця, він подивився на цього чоловіка, виявивши не більшу цікавість, ніж віщун, що побачив несприятливу жертву.

Зрештою він заговорив, і чоловік був вражений, почувши так далеко від дому рідну мову з такою чіткою вимовою.

— Чому ти тут? — спитав цар долини.

— Я прийшов, шукаючи допомогу, — відповів чоловік.

— Допомогу? Сам собі допоможи. Чому ти мене просиш?

— Мені сказали, що ти знаєш щось про Дім Ігор.

— Чи я схожий на того, хто знає? Чи я схожий на того, кому це не байдуже?

Після цих слів чоловік розправив трохи плечі перед цим царем і сказав:

— Ні, я не бачу на твоєму обличчі жодної ознаки цього, але ти не запитав мене, що таке Дім Ігор, ти відразу висловив зневагу, і тому я думаю, що ти — чоловік, якого іноді звуть Птахом, ти ворог Дому та того, хто ним править. Чи правий я?

— Ти набридаєш мені, — відповів чоловік, якого звали Птах. — Твої слова мені набридають.

З цим він відвернувся, і його підлеглі кинулися на чоловіка та здавалося, що вони розірвуть його на шматки, ба навіть з'їдять, аж раптом він скрикнув:

— Дім Ігор украв мою дружину!

Почувши це, володар того місця трохи озирнувся, хоч і не виказав жодної ознаки співчуття, а всі його піддані трохи відійшли, розчаровані, що їх лишали здобичі.

— То й що? — спитав він. — Мені яке до цього діло?

— Я хворий і бідний, — відповів чоловік. — Я знаю, що помру раніше, ніж дізнаюся правду. Єдиним відомим мені способом знайти свою дружину є стати великим гравцем; я зможу грати лише якщо матиму більше часу; а єдиний спосіб виграти час — бути великим гравцем! Тож я у пастці, я помру і мені ніколи не дізнатися правду. Допоможи мені. Я мав трохи грошей, але їх забрали твої люди...

З цими словами він простягнув єдину монету, що в нього залишилася, стародавню маленьку римську річ, що тремтіла в його долоні.

— Гроші? — відповів Птах, і його голос розкотився водночас сміхом і люттю. — Думаєш, мені небайдужі гроші? Думаєш, я переймаюся людськими речами? Монетами та законами, правдою та королями, чоловіками та дружинами? Це все фальшиві речі, вигадані, неприродні речі, якими людство себе ув'язнює. Хіба я схожий на того, хто в клітці? Хіба я схожий на в'язня?!

Розлючений, він схопив чоловіка за горло так, що той, задихаючись, не міг говорити, не міг навіть прохрипіти якесь заперечення, щось на свій захист, а думав уже, що помре.

Якусь мить він висів, цей бідолашний недогравець, його життя було в чужих руках, але хіба це не можна сказати про кожного з нас? Чиє життя не висить поміж примхою незнайомця та презирством Всесвіту?

Потім Птах раптово відпустив чужинця, його настрій трохи покращав, і він ходив туди-сюди, посміхаючись якійсь думці. Що більше він про те думав, то веселішим ставав, аж доки раптом не зупинився й не зареготав — таким грандіозним і багатим звуком, що його хоч ложкою їж. Потім він нахилився, підняв з землі випущену монету та сказав, вкладаючи її в тремтячу руку чоловіка:

— Гра. Що ж, добре, маленький чоловічку, гра.

— Яка гра?

— Щось близьке до твого рівня, щось таке, що не до смаку Майстрині Ігор, але все-таки гра, з правилами та наслідками. Підкинь монету. Назви сторону. Вгадаєш — житимеш достатньо довго, щоб зіграти свою гру, а точніше, її гру, гру Дому Ігор. Не вгадаєш — помреш. Хіба це не цікава гра?

— Це випадковість, а не гра.

— Усе є випадковістю. Природа — випадковість. Життя — випадковість. Людське божевілля — намагатися знайти правила там, де їх немає, винайти обмеження, що не існують. Єдине, що має значення — вибір. Тож обирай. Обирай.

І чоловік зробив вибір.