Іванна Боразан - Ігри долі

— Я думав розмову вже закінчено, — промовив Нік, — я думав ми обоє прийшли до згоди, що ніякого вбивства не буде.

— Скажи, ти мене любиш? Ти хочеш, щоб ми завжди були поруч? Щоб нам ніхто не заважав бути щасливими? Так от, це можливо лише тоді, коли ти погодишся зі мною.

— Мені здається, чи тут «попахує» шантажем.

— Але нам ніхто і не заважає бути разом. Ми з Анною розлучимося і все. Заради того, щоб ми були разом, я навіть погоджуся з тим, щоб віддати їй половину майна, яке належить їй за законом, і хай іде на всі чотири сторони.

— Любий, ти ще такий наївний, — я ж тобі вже казала, що вона «видоїть» тебе, як корову. Вона не така дурна і може найняти хорошого адвоката, а той з тебе здере мало того, що її законні, та ще почнеться плати їй і за моральні збитки, і за фізичні. Випливе на волю та подія, коли вона втратила дитину. Анна таку історію придумає, що ти будеш виглядати у очах публиіки, як останній вбивця, та ще й до суду подасть за звинуваченнями у вбивстві сина. А ти знаєш, що такий піар нам ні дочого, ми от-от стали на ноги, а ти хочеш все зруйнувати, — наводила аргументи Таня, а сама аж «запінилася», звертаючи на них увагу Ніка.

— Я про це навіть і не думав.

— Ото ж бо й воно, ти ніколи не думаєш, коли проблема не в бізнесі, — сказала Танюша, а сама сяє, що нарешті зможе його переконати.

— Що ж би я без тебе робив? — промовив Нік і, обнімаючи, поцілував.

— Годі вже цих любощів, — сказала Таня після поцілунку, — давай одягатися, а то ще так багато роботи.

Так, а роботи справді було вдосталь. Майже одразу після розмови з Ніком Таня зателефонувала своєму знайомому, щоб той підказав, як їй зв’язатися з потрібною людиною. І от в обідню перерву вона поїхала на околицю селища, щоб з «ним» зустрітися.

Про «нього» ніхто майже нічого не знає, що він кіллер знають тільки «обрані». Тані, звичайно, було страшно зустрічатися сам-на-сам із вбивцею, та вона була рішуче налаштована не відступати. І ось, вона тут, серце шалено б’ється, але ноги уперто несуть до місця зустрічі. Кілька слів з чоловіком, обличчя якого майже не можливо було розгледіти, фотографія жертви, конверт із завдатком і прохання: «Щоб все виглядало, як нещасний випадок.» І все, її роботу закінчено, залишилося тільки чекати, решта за «ним»…

«Де я?» — подумала дівчина, розплющивши очі, але знову їх закрила, бо вся кімната, де вона була, поплила перед її очима і, здавалося, що голова зараз розколеться на дрібні шматочки, а все тіло несамовито нило, ніби по тобі проїхався величезний автомобіль. Не можна було навіть поворохнутися, бо це спричиняло такий біль, що у неї мимовільно з пересохлих, потрісканих губ вирвався тихий стогін.

Цей стогін почула жінка середнього віку, яка була також в тій кімнаті. Вона наблизилася до ліжка, на якому лежала незнайомка, подивилася на неї і з полегшенням зітхнула.

— Ну, нарешті ви прокинулися, — лагідно мовила ця жінка до дівчини, — ми вже майже втратили надію, що прийдете до тями. От Андрій зрадіє.

— Де я? — повторила вголос свої думки хвора, — що зі мною?

— Ви у будинку Андрія Петровича Самойленка. Він знайшов вас непритомну на березі моря в той вечір, коли почалася буря. Ми про вас нічого не знаємо. І не знаємо, що з вами трапилося. Але це нічого, ми дізнаємося правду. Ось побачите! Головне, що Ви чудом залишилися живі.

— Я нічого не пам’ятаю, — ледь промовила дівчина, а потім вже з тривогою додала. — Хто я?

— Цього я сказати Вам не можу, раніше ми Вас тут не бачили. Ви не мали присобі жодних документів, на вас була тільки біла сукня і каблучка. Зараз принесу, можливо, щось згадаєте, — відповіла мешканка будинку.

Вона підійшла до скриньки, яка стояла на журнальному столику і дістала звідти маленьку каблучку з невеликим діамантом посередині. Подивилася на неї і промовила:

— Я зняла її, щоб… — пролунала пауза, наче господиня підбирала слова, як краще їй це сказати. Подумавши, вона продовжила, — щоб у випадку, якщо ви не виживете, ми змогли б розшукати ваших рідних, які б упізнали вас по каблучці. Але дякувати Богові це вже не потрібно, тому дозвольте її вам повернути.

Вона попрямувала до ліжка, взяла праву руку дівчини і хотіла повернути каблучку на палець, з якого вона його зняла. Та почула ось що:

— Не потрібно. А в додаток до цих слів дівчина хотіла забрати руку, та вона її не слухалася. Це завдало їй тільки болю, її обличчя ще більше побіліло, і на ньому бачився весь біль, який вона відчула, а з губ зірвався зойк.

— Тихенько-тихенько, — схвильовано сказала її доглядальниця, — не робіть різких рухів, а каблучку я покладу на місце, ось сюди, бачите, як захочете, візьмете.

І вона поклала каблучку у ту скриньку, звідки її взяла. Та дівчина навіть не глянула, вона продовжувала лежати і дивитися в стелю.

— Я, мабуть, вас стомила. Відпочивайте, а я приготую вам смачненький супчик, щоб ви набиралися сил.

Із цими словами Марія Петрівна покинула кімнату і хотіла зараз же попрямувати на кухню, яка знаходилася на першому поверсі будинку та передумала і спочатку зайшла до сусідньої кімнати.

Дівчина ж закрила очі, і по її блідим щокам покотилися сльози. Вона не знає, хто вона? Звідки вона? Як тут опинилася? Що з нею трапилося? Як її, врешті-решт,