Колектив авторів - Відлуння любові: жінки

зберегти ще живих дітей. — Ми повинні вижити, бо лише удвох зосталися, — повторив дідові слова. — Діду, — прочинив хатні двері та спинився. — Ви ж обіцяли мене дочекатись… — ледь промовив, налякавшись порожньої хати.

Отямившись, прожогом вискочив у двір, роззирнувся навколо та став запихати у рота той шмат, не маючи більше терпіння тримати його в кишені. Якраз у небі летіли дикі гуси. Тільки закричать — йому враз дід ввижається, бо чув раніше від старих: душа повинна в небо відлетіти. Ото й дивився на птахів, шукаючи там дідову душу.

Як давно те було, як давно… Уже і його діти повиростали, а онука навіть правнука народила. Та тільки-но танув сніг — так і пригадував старий Петро той страшний 33-ій… Так і сьогодні — тільки заґелґали в небі дикі гуси, як він одразу заворушився та став у небо вдивлятися. Не вірив ні в Бога, ні в чорта, вихований атеїстами, а дідову душу й зараз хотів там побачити.

— Ти, діду, помер, чи знову придурився? — питає тепер його онук.

— Живий ще… гуляй собі… — заспокоїв малого.

Не встиг стулити вуста, як знову бачить того Петька, що топчеться під своїм тином.

— Чого заглядаєш? Ану пішов звідси! — прикрикнули на нього, мов на собача настирне. — Сільрада нас поселила, сказали, що ти в дитбудинок пішов.

Не сперечалося хлоп’я, навіть не заплакало, стисло кулачки від болю та й поплентало до свого патронату.

— Як давно те було, як давно… Вже вкотре ожило, ніби вчора те сталося, — вирвалося з дідових уст. — Минає життя… Старий я став, ні до чого вже не гожий, тільки й перебирати думи в сивій голові. А їх там з роками вже й не перелічити.

Серед них знайшов і той незабутній теплий літній вечір… Завила десь собака на місяць, зашурхали кажани понад дворами, заграла ніжно гармошка, запрошуючи дівчат та хлопців на вечорниці. Поспішав і він до свого провулку, бо там збиралися друзі дитинства — молодь із усього кутка. Та ось із його двору вийшла висока чорнява дівчина. Не наважуючись пройти далі, стояла біля хвіртки і лише переступала з ноги на ногу, в той час, як дівчата та хлопці завзято танцювали модний на той час кроков’як. «Грузинка», — сказав хтось із хлопців. «Здалеку приїхала, у чужу хату вселилася, інші в порожні, а вона у Петькову», — додала молода писклявка те, що чула від своєї матері. «Тільки дика якась — не підійде, думає, що припрошувати її будуть, — процідив найстарший парубок між затяжками «Біломору». — Я її зараз облапаю в темному кутку, чи й не княгиня», — віддавши іншому свій недопалок, витирав об старі штани брудні руки. «Не смій!» — закричав Петько. А сам умить опинився перед нею і запросив до танцю. Вона була така боязлива, наполохана, неначе підбита пташка. Очі великі й темні, мов ніч, лоб високий, відкритий, губи невеличкі, але красиві, у вухах — золоті сережки з голубим камінчиком, які так і кидалися в очі. Після того Петько майже щовечора крутився перед своїм, а тепер перед її двором, годинами чекав, коли вона вийде хоч на хвилину.

— Відьма вона, причарувала нашого Петька, мов теля сліпе за нею ходить. Пелену на його очі накинула, — нашіптувала дівчатам Марійка-писклявка, бо дуже заздрила тій Грузинці. — Високий виріс, красивий став, як погляне, аж ноги терпнуть, — повідала подругам свою дівочу таємницю.

Але закоханий юнак ні на що не звертав уваги. Завернувши одного разу у знайомий з дитинства провулок, підстрибнув, щоб заглянути у двір через плетений тин. А побачивши там Грузинку, затьохкав, не гірше солов’я, йому аж злетіти праглося — такий гарний був у нього настрій.

— Дивись: знову той босяк до тебе преться, — почув у вечірній тиші материн голос. — Знай, п’ятами блискає, теж мені кавалер. В одній і тій сорочці до князів ходить, голодранець. Ще раз вийдеш до нього, батько з дому вижене, — погрожувала вона доньці.

Спинився парубок від болю, ніби вдарили його в самісіньке серце. Оглянув свої стоптані черевики, потерті штани та благеньку сорочку. «То й що? Усі так ходять…», — пробурмотів обурено. Але нагнулася його голова майже до самих грудей, а дорога ніби сама повернула назад. Як не боляче було, він твердо вирішив: під тим двором більше й ноги його не буде.

Всього сім днів минуло від того вечора, а йому мов сім років. Не знав, як жити, куди податися, щоб втекти подалі від неї. «На Донбас чи на Кузбас, аби швидше», — просився у комсомолі. Тільки нікому не знати, що буде завтра… Ще з вечора склав речі та зажурився — нема кому проводжати в дорогу. Довго не міг стулити очі, все думав-гадав, поки не спалося. Прислухався до нічної тиші, до серця, яке не переставало чекати — ось, ось постукає вона у вікно. Та вже й перші півні проспівали, а її не було. Вранці знову світило сонце, блищала роса, співали пташки, шелестіло від вітру зелене листя. Серед тої благодаті, де й узялася величезна зграя гайвороння, яка піднімалася з-за обрію. Люди спостерігали за тим видовиськом, бо такого ще не бачили. Второпавши нарешті, що то літаки, ще більше здивувалися і завмерли, поки не почули кулеметні черги. Закричали з переляку і заголосили з усіх сторін… Тікали і падали, вимазалися у пилюку та побачили першу кров. Так починалася велика війна…

Перекинувши через плече свій клуночок з речами, який злаштував на новобудову, Петько пішов до військкомату. І вже того дня шеренги перших добровольців крокували центром міста на фронт. Серед них був і він, приписавши до свого молодого віку ще один рік. Обабіч дороги гомоніли й голосили люди. Поглянувши на той натовп, помітив і її. Вона щось кричала і витирала сльози. Петько мов вина випив — так солодко йому стало. «От тобі і горда Грузинка», — прошепотів задоволено. Зиркнув на свої стоптані черевики, поношені штани та запрану сорочку і знизав плечима. «Виходь заміж! Не стати сироті князем!» — крикнув голосно, бо тут було дуже гамірно.

…Чого тільки не довелося пережити у тій великій бійні. Не один раз з