Богдан Сильвестрович Лепкий - Полтава

одна з дівчат захиталася, замахала руками, як крилами підстрелена птаха, пустила чарку і повалилася поміть головою на поріг.

Векла кинулася до неї, — сотники наздоганяли своїх сотень.

На вигоні козацькі полки задержалися. Наближалися шведи, котрих треба було пустити наперед — вони ж гості!

Здалеку чути було ритмічний стук підков і глухий тупіт чобіт, далекий гуркіт коліс і скрип повозів по всовганім снігу.

Все те зливалося у многозвучний шум і галасливий гук, ніби надточувалася повінь або надлітав гураган.

Козацькі полки порядкувалися воєнним ладом, щоб не показати себе перед шведами безладною купою і зборищем людським, несвідомим військового строю. Нелегко приходилося старшинам вдержати лад, бо всякий рад був висунутися наперед, не так тому, щоб себе показати, як більше, щоб приглянутися тій чужесторонній армії, що вкрилася славою багатьох побід, а тепер поспішала на останню розправу зі своїм найбільшим і найгрізнішим ворогом — з царем-антихристом.

Терен був дещо спадистий до ріки, тому-то й можна було сподіватися, що не лиш чолові відділи, але й дальші гурти побачать гаразд славного короля Карпа і його хоробре лицарство. Козацькі полковники подавали останні прикази своїм осавулам. Ті скакали на баских конях до сотень, грімким голосом переповідали сотенним старшинам волю начальників і спішно вертали до своїх місць.

Козаки хвилювалися.

— Чого майталасишся, гевале гемонський? Шведа не бачив? Гадаєш, у нього очі поздовж, а ніс напоперек? Такий чоловік, як ти, лиш мудріший. Стій! — вигукував якийсь сварливий сотник на своїх козаків.

А йому відповідали, але так, щоб, хорони Господи, не вчув, бо сварливий, як баба з Лисої гори:

— А чому сам не стоїш, лиш вертишся, як тріска в ополонці? Приказував би лиш, а ти слухай!

— Вони тільки й знають, що приказувати.

— Старшини! А ми що? Чорняки. Наше діло слухати і йти, куди тебе заведуть.

— Заведуть вони нас, як чорт п'яного в комиш…

Гетьман на самім переді сидів на буланому коні, на молодому й незвичному ще до походів. Він нетерпеливо передньою ніжкою заморозь розгрібував, гриз зимне вудило, гостроверхими ушками стриг, роздував храпи і малу головку раз у раз повертав у той бік, звідкіля надходив шум. Може, гадав собі, що це ворог наближався і що за хвилину почнеться бій, і тому нервувався.

Несвідомий кінь як козак-молодик, що пороху не нюхав. І хоче бою, і боїться його.

Гетьман гладив свого буланого Мишака білою, дивно малою рукою без рукавиці, хоч мороз був кріпкий. Іней кучерявився по людях і на конях, на кождій вітці у садах і на кождій билинці придорожнього бодяччя, на бровах і вусах, на шапках і ковнірах, навіть на вістрях списів і на дулах мушкетів.

Затиралися різкі лінії рисунку, і цілий образ, великий і небуденний, набирав якоїсь казкової розливистості.

Гетьман мав на собі соболеву шубу, криту сталевої краски оксамитом, і таку саму шапку, без пер і без усяких самоцвітних прикрас. І тонка, злегка закривавлена шабля при гетьманському боці не блистіла ні червоними рубінами, ні зеленими ізмарагдами, гетьман відбивав від свойого окруження не пишнішим і дорожчим убором, а якраз тими сірими колірами, що так помітно підчеркували вроджену йому достойність.

Висунений на кілька кроків перед генеральних старшин, сидів він на свойому Мишаку так певно й гордо, наче б за ним не останки вірних полків стояли, не три-чотири, а сотки тисяч у похід виступали.

За гетьманом, мов у землю вритий, його небіж Войнаровський на карім валасі, а біля Войнаровського Орлик на гнідім з білою зіркою коні.

І вони за приміром гетьмана не вбралися святочне, лиш по-походному, і не цікавість малювалася у їхніх очах, а почуття відповідальності, котрої хоч частину раді б були перебрати з гетьмана на себе.

Щолиш за ними гурт полковників у пишних шубах, прибраних золотими ґудзиками й широкими золотистими петлями, з шаблями так високої ціни, що за деяку можна було купити арабського коня зі збруєю, гідною хоч би пануючого принца.

Миргородський полковник Данило Апостол розіпняв свою шубу, бо казав, що йому гаряче, і на його грудях блис срібний данцігської роботи панцир. Він підкручував свій химерно закарлючений вус, ніби щось намотував на нього, а одним оком хитро підморгував на свого сусіда Ломиковського. Але цей насупив брови й не відморгував, а глядів перед себе кудись далеко, у невідоме.

— Чи не шукаєш ти, товаришу, — питався Апостол, — короткої дороги до своєї небоги?

Ломиковський глянув на нього, як чорт на попа.

— Гадаєш, що всі твоєї вдачі? Ломиковські ніколи не втікали.

— А Апостол?

— Був один, що Христа відрікся.

Апостол не відповів нічого, бо над'їхав молодий Чуйкевич на синім степовім конику, зі славної стаднини свого тестя у Ковалівці. Він ніби дух з'являвся скрізь, де йшла розмова про вірність гетьманові. Казав би ти, кождої хвилини був готовий на всякого кинутися, хто тільки святотатською рукою доторкнувся би його маєстату.

Горленко, Кожухівський і Андріяш зі звичайною людською цікавістю дожидали видовища, яке за хвилину мало з'явитися їх очам, втомленим недоспаними ночами і зажуреним тривогою непевного завтра.

Те ж саме здебільшого малювалося на обличчях сірого козацтва, схвильованого подіями останніх днів і стурбованого татарськими вістями про силу й подвиги царя, який буцімто направо й наліво побивав шведські під'їзди і розгромлював козацькі гурти, що від Сейму пробували пере-дістатися до гетьмана за Десну.

З бічних вулиць і шляхів сусідніх сіл, як притоки до головної ріки, напливали почоти старшинських жінок, з дітьми, з родиною, і прислугою. Їх сани, повистевані килимами й пообтулювані вовчими й ведмежими шкурами, переганялися, бо хто ж більше й поспішався, щоб побачити славного шведського короля, як не старшинські жінки? Та за кождим разом, як тільки показалася яка нова четвірня з форесами й