Надія Павлівна Гуменюк - Етюд із метеликом

Він охоче погодився: звісно ж, заради марок готовий не те що на сусідню вулицю, але й до іншого міста мчати.

Марта — як підранений буслик: стоїть, у білих шортиках і світло-бузковій футболці, на лівій нозі — такий самий, як футболка, бузковий капчик, права загіпсована біля ступні, зігнута в коліні та трохи піднята, під руками — милиці.

— Бачили ще десь таку незграбу? Вічно в якусь халепу потрапляю. Ліфт проїжджав туди-сюди повз наш поверх — вирішила, що швидше буде збігти, ніж його спіймати. От і побігла. Перескочила одну сходинку — і на тобі, сухожилля розтягнула.

Сьогодні вона нагадувала Андрієві не черепашку, а кактуса. Ні-ні, не зелену шпичасто-наїжачену кулю, а світло-рожевий бутон. Здавалося, колюча коробочка щойно лопнула й з-під розділеної на чотири частинки шкаралущі визирнула незвичайна та не дуже припасована до місцевого пейзажу екзотична квітка. Квітка час від часу зворушливо перехилялася то направо, то наліво, торкалася сережкою-перлинкою до плеча, спалахувала своїми горіхово-карими й говорила, говорила, говорила… Переважно — про музику, нецке й книжки. Здається, вона вирішила виговоритися ще й за першу зустріч, під час якої тільки ніяковіла та шарілася, як півонія.

«То от ти яка насправді, — подумав Андрій. — На своїй території, у своєму світі. А за ним… Хм… Певно, довго вірила, Мартусю, що герої книжок із цієї твоєї величезної бібліотеки ходять десь сусідніми вулицями й чекають не дочекаються зустрічі з тобою. І сама зоряними ночами поглядала у вікно: чи не з’явиться раптом принц на білому коні. Може, навіть прийняла якогось приблуду на замореній сивій шкапі за свій ідеал. А потім… Потім угледіла під лицарським забралом обличчя блазня й зрозуміла, що лицарі мають погану звичку оселятися здебільшого в паперових замках. І перестала в нього вірити, як перестають із часом діти вірити в Діда Мороза…»

І вкотре здивувався: невже такі дивачки ще й досі є? Чи, може, і справді на нашій земній кульці співіснують паралельні світи? Тоді він і Марта точно з різних. Уявив на мить її у своєму — серед чіпких гострозубих піраній своєї фірми. Господи! Та вони б же її засміяли, довели до сліз, а потім живцем з’їли! А він… Йому було б шкода…

Марта й гадки не мала, про що думає її гість. Поставила на стіл тарілку з круглими канапе та чорну пляшку з вином. Дістала з шафи серветки. Ага, це квартира її батьків. Колись вони жили втрьох. Замовкла на хвильку. Він не став перепитувати, що з ними сталося. Судячи з умеблювання та облаштування — усе старе, але добротне, дібране зі смаком, — були вони людьми небідними, але явно не зацикленими на розкошах.

«Найімовірніше, викладачі місцевого вишу чи коледжу», — вирішив Андрій, розглядаючи за склом колись дефіцитної шафи кольору мореного дуба корінці солідних фоліантів та маленькі екзотичні дрібнички, які зазвичай привозять додому зі світових мандрів.

Колись, іще студентом, він побував у квартирі професора-історика — здається, той хворів, і довелося занести йому реферат, написаний, як завжди, за останню ніч. Тоді Андрія понад усе вразили такі ж мовчазні шеренги фоліантів на полицях і особливий дражливий аромат, яким вони пахли, якась таємнича атмосфера, абсолютно не знайома йому, синові колгоспного тракториста. Вона й досі йому чужа. Але тепер ці антикварні меблі з поволокою старовини, ці протерті до білих пролисин килими на підлозі, уміло замасковані накидками високі старомодні крісла викликали в нього дивну суміш співчуття, поблажливості та… торжества. Так, торжества! Він сьогодні міг дозволити собі в тисячі разів більше, ніж зациклені на науці сучасні «ботани» і колишня професура. Хоча йому багато через що довелося пройти заради цього. Так багато, що про дещо ладен був би й сам забути…

Марта сіла за рояль. Легенько пробіглася чорно-білим рядком. З-під клавіш спурхнуло кілька акордів і полинула мелодія. Спочатку ледь чутно та повільно, потім — гучніше й хутчіше.

— Та ви талант! — сказав, коли музика стихла й Марта підвелася з круглого стільчика.

— Це Шопен — талант, — знітилася. — А я… так собі… Просто вчителька музики.

Вона явно прибіднювалася. Он на стіні диплом у рамочці — перше місце на конкурсі… Марта перехопила погляд Андрія.

— Це було дуже давно. Коли я ще в музичному училищі навчалася. А потім… Після того, як загинув тато… Розумієте, я не могла залишити маму. Вони завжди були разом. Вона без нього задихалася, ніби в неї повітря забрали. І так три роки. Інститут я закінчила пізніше, заочно. Але це не консерваторія. А я завжди мріяла про консерваторію.

Андрій вирішив перевірити свій здогад.

— Стільки книжок я бачив тільки у свого професора. Довелося якось до нього додому реферат відносити: не встиг на парі здати. Ні, ви не подумайте, що я був якимось лінтюхом чи нездарою. Просто катастрофічно не вистачало часу. Я вже тоді взявся перевіряти, як діє закон «Хочеш жити — умій вертітися».

— І як?

— Діє залізно! Тільки від безперервного вертіння з часом трохи нудить.

Марта помовчала.

— Мої батьки не були викладачами. Але вони любили книжки. І музику, і подорожі, і мене, і… одне одного. Дуже любили. Вони в мене були незвичайними… А ось марки, які я вам обіцяла. Вони могли б і зачекати. Але… дякую, що зайшли. А то я, бачите, якою стрибункою на одній нозі стала. Кажу ж вам, вічно в якусь халепу втраплю. Як говорить моя подружка Люся, не піаністка, а горе ходяче… А вам справді подобається Шопен?

— Особливо у вашому виконанні.

Вона спалахнула, радісно усміхнулася, але враз сховала усмішку й недовірливо відсунулася від Андрія. Мовляв, терпіти не можу неправду!

Він узяв її за руку.

— Я щиро. Слово честі! Вам треба було б грати на сцені, а не морочитися з дітваками.

— Мені подобається така морока. Я люблю дітей, дуже люблю, — відсмикнула руку.

— А-а-а… ще когось?

— Собак, котів, птахів, небо, квіти, трави… Люблю читати, блукати осіннім лісом, збирати гриби, грати, слухати, як грають інші…

— Стоп-стоп, хитрунка! Я не про те. Я…

— І когось… любила… Але він… не любив Шопена.

— А я люблю. Шопена і…

— До побачення, Андрію Андрійовичу! Якщо мені ще подарують марку…

— Я прийду!

Пролетіло літо. Відхлипувала дощами якась особливо плаксива цього року осінь. Марта ще кілька разів зустрічалася з Андрієм — то біля офісу, то в ресторанчику поблизу. Щоразу, ледь угледівши його, вона спалахувала, як пізня жоржина, і, здавалося, ледве стримувалася, щоб не кинутися йому на шию. Він