Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

повернути, а не на севську! Я виїжджаю вдосвіта, тож обидва маєте бути тут. Ти, Тимофію, візьмеш козаків зі своєї сотні, коли до Севська поїдете.

Тут до кімнати зазирнув Тиміш — його кримський хан нещодавно відпустив до батька — і неймовірно зрадів, побачивши Тимофія.

— Господи! Красунчику! Дуже радий тебе бачити! — Хмельниченко міцно обняв Тимофія й міцно потиснув руку Марка. — А ви куди зараз? До коша? Батьку, можна мені з ними поїхати?

Хмельницький кивнув і вийшов із покоїків.

— Меду нап’ємося! — весело сказав Тиміш, щойно його батько вийшов, та побіг на замкове подвір’я сідлати коня.

У дворі Тимофій відкликав Гриця вбік і міцно схопив його за вухо.

— Послухай, щеня! Ще раз ти дозволиш собі кого-небудь ось так безсоромно грабувати, як сьогодні, я тебе сам так відшмагаю, як твій батько ніколи не шмагав! Якщо він не відучив тебе красти, тоді це зроблю я! А потім вижену з ганьбою! У моїй сотні злодіям не місце! Тож не смій більше ганьбити своїх товаришів, а заодно й себе! — промовив Тимофій, не випускаючи вуха нещасного Грицька.

— Я зрозумів усе! Зрозумів! Красунчику, не треба! Присягаюся, що ніколи такого більше не вчиню! — жалісливо пищав Гриць, не сумніваючись, що його сотник сумлінно виконає свою погрозу.

— Начувайся! Я двічі не попереджатиму! — Тимофій випустив хлопця, ледь утримавшись від спокуси дати тому доброго стусана, і з почуттям виконаного обов’язку поїхав назад, до коша.

А Тиміш був дуже радий повернутися додому після свого перебування в Криму. Зручно влаштувавшись у наметі двох друзів, він докладно розповідав про те, як жив увесь цей час.

— Хан ставився до мене дуже прихильно. Брав із собою на полювання, та й узагалі частенько до себе запрошував і люб’язно зі мною розмовляв. Тільки все побоювався, що мене козаки можуть викрасти! — розповідав Хмельниченко. — Навіть хотів у горах заховати й велів відвезти мене до фортеці караїмів[29] Кирик-Єр. Лише ті відмовилися мене прийняти. Тоді Сююн-ага пригрозив їм, якщо вони противляться ханській волі, то Балта-Таймеза торкнеться сокира. Просто так і сказав! Я вже досить добре знав татарську, щоби зрозуміти. Ну, караїми дуже перелякалися, адже Балта-Таймез — це кладовище, де ростуть їхні священні дуби, і рубати їх вони вважають за великий гріх[30]. Ось тоді караїми й пояснили, що мають кровну помсту до мого батька. Виявляється, переяславський полковник Ілляш Караїмович, той самий, якого вбили городові козаки ще навесні, був караїмом із цієї громади, з роду Узунів, але вже давно з ними не жив. Одначе, коли до них дійшла звістка про його смерть, вони всі заприсяглися помститися моєму батькові за свого родича. Навіть погрожували йому цим! А мене побоялися прийняти, бо їхня молодь може мене, важливого ханського заручника, убити, а хан накаже в покарання осквернити їхнє кладовище, а самих їх — вирізати. Ну, хан подумав, подумав і вирішив залишити мене в Аветика. До речі, Гаяне зібралися видати заміж, — хитро підморгнув він Тимофієві.

— Ну, дай їй Бог щастя, — байдуже відповів той, ледь пригадавши красуню.

— І не шкода її тобі, Красунчику? — здивувався такій байдужості Тиміш. — Вона ж так за тобою упадала, що навіть її мамонька була змушена тебе від власної доньки обороняти!

— Ну, то вона ж за мною упадала, не я за нею.

— Ні, Марку, ну це неподобство! — веселився Хмельниченко, попиваючи мед. — За Красунчиком там пів-Бахчисарая зітхало й побивалося, а він ходив похмурий — то йому не так, це йому не так, і ні на кого уваги не звертав! Це несправедливо! Чому завжди все дається тим, кому це зовсім не треба?!

— Та Красунчик наречену має, навіщо йому інші? — усміхнувся Марко.

— А, то ось де собака порився! — здивувався Тиміш, а потім весело хихикнув. — А я все думав, чому він таким сумним і замисленим ходив, байдужим до всіх дівок. Ну, тоді все зрозуміло! А що за наречена? Розповідай!

— Не про тебе, Тимоше! — усміхнувся Тимофій.

— Звичайно! Куди вже мені! — обурився Хмельниченко, весело блискаючи очима. — Тільки тобі все дівки-красуні дістаються! А іншим тільки облизуватися залишається!

Узагалі, молодший Хмельницький провів час у Криму з користю, вивчив мову, звичаї, звів корисні знайомства. Тиміш за цей час став дорослішим, розважливішим, але, як і раніше, був сповненим енергії, не втративши своєї запальності. Він весело балакав, пив мед, а потім залишився ночувати у двох своїх приятелів, бо випив зайвого й сильно захмелів.

Рано-вранці друзі, розбудивши Тимоша, який солодко спав після хмільного меду, зібралися в дорогу. Тимофій, виконуючи розпорядження гетьмана, узяв із собою тридцять найбільш досвідчених козаків зі своєї сотні. Решту своїх підопічних залишив під командуванням низового козака Данила — він був досить досвідченою людиною, і йому можна було довіряти.

Через декілька днів гетьман уже був у Черкасах і там дав Климову два листи: один — для севського воєводи, і другий — для самого московського царя.

— Розкажеш воєводі про все, що ти тут побачив, коли їхав зі мною. Як бачиш, пане Климов, татар тут немає, а українська земля очистилася від католиків. І відтепер так і буде — козаки мають і далі обстоювати віру своїх батьків — православ’я. А ще ми дуже поважаємо московитів, наших братів за вірою, і ніколи не зробимо