Станіслав Лубєнський - Степовий пірат

пальці й копаючи в кісточки. Жоден не хоче поступитись. «Кожен із нас, хто був в Олександрівську, відчував, що зіткнення з Махном неминуче, але не можна в такій важливій справі вирішувати все самому», — писав Левензон. Більшовики чекають на рішення штабу й Воєнно-революційної ради. А в місті безперервно відбувається якась колотнеча. Махновці, які передбачливо зайняли винокурні, видають більшовикам спирт винятково на медичні цілі, наче роблячи ласку. Водночас агітатори Повстанської армії проникають до червоних загонів з горілкою: «Вип’ємо, братчику, за наше звільнення».

Рішення щодо махновців приймаються на найвищому рівні. Воєнно-революційна рада вустами командувача 14-ї армії Ієроніма Уборевича передає найсвіжіші директиви начдивові Йоні Якіру, що діє на Україні. Литовець російською пояснює молдаванинові, як чинити з українськими селянами. А за ниточки до того ж тягне грузин. Це не жарт, а лише характерна картина з буденності більшовицького інтернаціоналу. Уборевич: «Товариш Сталін щойно передав розпорядження Півдфронту запропонувати армії Махна виступити на захист Радянської Республіки проти поляків у районі Мозиря... Цей наказ є лише певним політичним маневром; ми найменше сподіваємося на позитивні результати у сенсі його виконання Махном... Наказ заздалегідь використайте для агітації, що махновці повинні не лише свої хати захищати, а, як і вся робітничо-селянська армія, боротися на інших фронтах. Якщо цього не забажають зробити, значить, вони вороги і зрадники».

Звідки підозра, що махновці не захочуть воювати на польському фронті? Повстанська армія складається з українських селян, що — як слушно зауважили більшовики — воюють, захищаючи свої господарства. Махновці билися, зневажаючи смерть, на своїй землі, але триваліша відсутність в рідних краях зменшувала їхній запал. Успіхи Повстанської армії були можливими також завдяки широкій підтримці місцевого населення.

Похід на Польщу не входив до їхніх планів, бо махновці усвідомлювали, якими є істинні наміри більшовиків. Червона Армія легко б розправилась із махновцями на Західній Україні чи за межами Радянської Росії. Додатковим приниженням для Батька був той факт, що жоден із важливих більшовицьких діячів не звернувся до нього. Радянська Росія передала свій наказ вустами цілком пересічного командира батальйону на прізвище Покровський. Махновці, як і очікували більшовики, відповіли, що про виконання вимог Кремля не може бути й мови. Повстанська армія повертається до Гуляйполя. Махновці знову опиняються поза законом.

5

Повстанці воюють безперервно впродовж багатьох місяців, багато хто хворий на тиф. Моральний дух падає. Після повернення в рідні краї штаб оголошує для вояків місячну відпустку. Мабуть, і без цього рішення армія розійшлась би по домівках. Зброя захована, кулемети прикидані сіном. Смертоносні тачанки знову перетворюються на старі добрі сільські брички, а махновці — на терплячих і працьовитих господарів. Околицями крутяться вже загони Червоної армії, тому напівпритомного, важко хворого на тиф Батька ховають у Дібрівці. Червоні займають Гуляйполе 19 січня і розстрілюють серед інших двоюрідного брата Махна Григорія. Члени штабу переходять у глибоке підпілля. Більшовики хочуть розправитися з Батьком та його армією раз і назавжди.

Розгортається широка пропагандистська акція, що представляє махновщину як бандитський і безідейний рух, керований куркулями. Червоноармійцям (включно з командирами) заборонено вести розмови з солдатами Батька. В район Гуляйполя відправляють головним чином китайські та латвійські загони. Чужаки не ремствуючи виконують накази і мають менше співчуття до людей, з якими не можуть порозумітися. Загони Червоної армії знищують вогнища опору артилерією та гарматами, а схоплених повстанців розстрілюють. Репресії спрямовані на сільське населення, підозрюване в симпатіях до Батька. Арештовують членів родин найважливіших махновців.

6

Особливим, бо дуже особистим і щирим документом махновського руху є невеликий зошит із каліграфічно виписаним на обкладинці ім’ям і прізвищем: Феня Гаєнко. Він містить щоденник, який охоплює період від 19 лютого до 28 березня 1920 року. Напис на обкладинці оманливий, хоч зошит справді спочатку належав Фені. Його таємницю відкрили Віктор Яланський і Лариса Верьовка. Як виявилося, Феня подарувала зошит своїй найкращій подрузі — Галині Кузьменко.

«Матінка Галина» почала описувати в зошиті буденність махновщини. Доля розпорядилась так, що це хронікарство тривало лише трохи більше місяця. Коли притиснуті частинами Червоної армії махновці відступали з Гуляйполя, біля брички з особистими речами Фені й Галини вибухнув снаряд. Переляканий кінь кинувся вбік і шугонув на найближчий пагорб. Бричка розвалилась на бездоріжжі, а речі, що лежали на ній, зокрема й зошит, попадали у весняне болото. Збирати їх не було часу.

Відтак зошит потрапив до рук такого собі Гусєва з Кавалерійського полку 42-ї стрілецької дивізії. Щоденник написаний українською, і червоноармієць перекладає його російською. За словами Галини, він дописує і прикрашає деякі епізоди, особливо ті, що компрометують Батька. При цьому він робить безліч граматичних помилок, перекручує назви населених пунктів і прізвища. Вміст зошита з’являється у більшовицькій пресі як «Щоденник дружини Н. І. Махна — Галини Андріївни Кузьменко (Гаєнко)» з приміткою: «Точність із оригіналом звірив ад’ютант... Гусєв». 1923 року Аршинов у першому виданні «Історії махновського руху» виправляє помилку в назві, проте зазначає, що на його думку Галина Кузьменко не вела жодного щоденника. Нічого дивного: про чорний зошит в лінійку знала лише Феня Гаєнко.

А про що пише Галина? Незалежно від ступеня втручання Гусєва, це гнітюча картина життя в страху і напруженні. Махновців переслідують, мов дичину. Вони рідко можуть собі дозволити розкіш двічі ночувати в одному і тому ж місці. Показовим є один із перших записів. 20-21 лютого махновський загін займає Гуляйполе. «Дуже змерзли й потомились наші хлопці…, але нагородою за цю працю і муки у кожного повстанця було усвідомлення того, що і жменька слабких фізично, але сильних духом людей, натхненних однією великою ідеєю, може робити великі справи», — пише вона патетично. Проте оптимістичний тон за мить зникає, бо щойно загін розходиться по домівках, у центрі села починається стрілянина, й знову треба втікати.

Дня не минає без сутичок чи розстрілів більшовицьких агентів. Мабуть, тому опис подій має монотонний вигляд. Очевидно, що не це цікавить Галину, хоча вона завжди ретельно записує кількість узятих у полон і вбитих з обох боків. Значно кращі описи боїв залишив начальник штабу Віктор Білаш. У щоденнику ж найцікавішим є те, що перебуває на марґінесі, наче між рядків. Записи спостережень, власних дилем, звичаїв,