Іван Іванович Білик - Похорон богів

— Кого біси мордують серед ночі?

— Та начебто Закур, — озвався до воєводи надбрамний сторож.

— Який Закур?

— Печеніжин з Ярополчого двору,

— Чого йому? — Претич піднявся сходами на вожу. — Чого тобі, печеніжине?

— Коняз приходила Ярополк, — притишено відповів Претичеві печеніжин.

— Де він є?

— За ровом...

Претич вдивився в чорну пітьму, але нікого не зміг розгледіти. Тоді на перешийку хоркнув кінь.

— Це ти, княже Ярополче? — гукнув Претич згори. Але ніхто не озивався, й він знову гукнув: — Пощо причаївся татем?

— Вийди на хвильку сюди, — почулося нарешті з ночі.

Воєвода звелів сторожеві одімкнути браму й перейшов через рів мостом. Ярополк зліз із коня і взяв його за вуздечку:

— Маю тебе спитати про щось...

Але ще довго стояв і не наважувався говорити. Претич мовчки взяв коня з другого боку вуздечки й повів до воріт. Ярополк не опирався, хоча до терему йти не схотів. Печеніжин Закур лишився біля сторожа, а Ярополк потяг Претича до ледь видимого в пітьмі конов'язу й там сказав:

— Ти був воєводою Святослава...

Ці слова повисли в повітрі й не торкнулись Претичевих вух — він не любив згадувати тих років. Ярополк відчув це й надовго замовк.

— Що привело тебе опівночі? Не прийшов же ти просто так.

— Ти одного разу вже рятував мене од печенігів, а тепер... порятуй од родаків, — одним духом вимовив Ярополк і глянув на батькового воєводу крізь темряву.

Претича розхвилювали ці його слова. То була давня й вельми пекуча пригода, що сталася вісім тому літ. Набравши воїв і дружину, Святослав подався був за Дунай. Тоді-то печеніги вперше обложили Київ. Претича Святослав лишив засадою у Льті. Претич почув про печенігів і кинувся до Києва, але не зважувався переправитись через Дніпро: печеніги займали вежами всі плавні. Претич не знав, чи тримається ще Київ, у якому лишалась перестаріла княгиня Ольга та Святославові сини. Було схоже, що Київ здався на ласку степовикам. Аж тут із города прорвався отрок. Він мало не втонув у Дніпрі, поранений кількома печенізькими стрілами: Київ ще стоїть, але завтрашнього приступу може не витримати. І Претич зробив одчайдушну спробу порятувати киян. Посаджавши на плоти своїх триста воїв, він переплив з ними вдосвіта на київський бік, звелівши густи в усі гудки та дудки, які тільки були в полку. Печеніги з несподіванки кинулися втікати, й через Почайну Претич уже переправився на їхніх покинутих човниках та міхах. Кияни в городі теж підняли радісний лемент — вони думали, що вертається Святослав. Претич увійшов до Києва, стольний город якось пересидів облогу й діждався підмоги від своїх.

Тепер воєводі про це нагадав Святославів нащадок. Претич струсив із себе раптову розчуленість і майже сердито проказав:

— Що можу вдіяти зі своїми тридесятьма отроками? Ваші варяги підгребли під себе геть усе.

— Свенельд підбиває мене йти на брата, — сказав у розпачі Ярополк.

— Хоче мстити синову кров чужими руками?

Ярополк ляпнув зовсім дурне:

— Не міг би ти підмовити свого свата? Ви ж тепер з ним родаки...

Це остаточно вивело воєводу з рівноваги:

— То такий родак, що з ним ліпше...

Далі він не доказав, але Ярополк збагнув для себе ще одну сумну істину: полянські бояри теж не співчувають йому.

Й він відчув себе в цьому вітчому городі зовсім чужим і всіма покинутим. Чужим і для варягів, і для полян...

А ПЕРЕД ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ...

(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)

Отож як уклали наші свати ряд злюбний, то настав у землі Деревній мир. І не схотіли оратаї далі ждати, порозповзалися з городів. Кожен вертав до свого рідного згарища, рив собі землянку й рубав ліс — потроху та помалу ставив стяги. Дума дала в кожну сільську верв[8] по варязькому коневі на п'ять димів, бо навесні треба було обсіятися — бодай так чи сяк. Уже два літа ніхто не зібрав і колосочка.

З Волині надійшов перший товар. Цього хліба могло стачити хіба на тиждень. Батько знову звелів збирати по людях срібло, щоб спорядити на Волинь нові товари. Оратаї давали хто скільки мав, але малі жупани та пани будоражилися. Думний старець Володарко прийшов до нашого хорому й сказав: «Уже ми стали нижчі й за оратаїв, а мусимо ж сіяти й свої поля!» Батько мій одказав Володаркові, мовляв, так і так, жито споконвіку сіють оратаї, а панське діло збирати з них дань, ну, та ще стерегти од напасників.

Володарко ж мому батькові сказав, що так вирішила дума: більше не брати срібла з панів, а батько має слухатися думи, бо то ж дума дала йому золоту великожупанську сустугу та булаву. А батько як розсердиться, та як зніме з кілочка ту золоту сустугу та булаву, та як попхне їх через усенький довгий стіл до Володарка. Я був там, думав — закричить, а він каже: отак і так, мовляв, оце вертаю сустугу та булаву думі, хай передадуть тобі.

Володарко доводився братком моєму батькові, їхні батьки були рідні брати (сини мого прадіда Житомира, я його не застав живим), але мій дідо Нискин був старшим, через це булава й золота сустуга дісталися йому.

Ну, Володарко тільки зблиснув оком та й пішов, а дума не схотіла забирати золоту сустугу та булаву од мого батька. Але й не поставила збирати срібло на хліб.

А тут почався серед оратаїв голод. Люди пухли та їли кору з дерев, а тоді найшла пошесть на людей та коней: отак похрипить сідмицю або дві — й копай яму. Дуже ослабнув був од голоду народ. З Волині прийшло чотири товари хліба, а тоді наче хтось греблею перепинив.

Батько мій чувся вельми винним, що звелів був випалити всю нашу землю дотла, бо думав так боронитись од Ігоря та його варягів. А що сталося б, коли б і не попалив? Однако на друге літо все печеніг витолочив. Але батько в усьому винив себе.

Коли це надходять сли з Києва — привів їх світлий князь Гліб: син одноокої Кунегунди Рюриківни, що досі волочився десь