Агата Крісті - Запізніла розплата

— Мені б хотілося почути, що примусило вас повернутися?

— Все дуже просто. Бажання побачитися з Мартою Добрей, моєю нареченою. Наступного дня я мав рушити у далеку подорож і не знав, коли повернусь. Хотілося побачити її ще раз і сказати, що вірність моя непохитна.

— І ви бачились із нею? — Пуаро не зводив очей з молодого чоловіка.

Перш, ніж відповісти, той деякий час мовчав.

— Так, — мовив зрештою.

— А потім?

— Зрозумівши, що запізнився на останній потяг, пішки дістався Сент-Бове, найняв машину і повернувся до Шербура.

— Сент-Бове… Туди звідси кілометрів п'ятнадцять. Довга прогулянка, пане Рено!

— Мені, мені хотілося пройтися пішки.

Пуаро схилив голову, даючи зрозуміти, що приймає таке пояснення. Жак Рено взяв капелюха і пішов. Пуаро миттю підвівся зі стільця.

— Скоріше, Гастінгсе. Ходімо за ним.

Додержуючи необхідної відстані, щоб залишатися непоміченими, ми йшли вслід за юнаком по вулицях Мерлінвіля. Упевнившись, що Жак звернув на вулицю, яка вела до станції, Пуаро зупинився.

— Все гаразд, він клюнув на приманку. Поїде до Аббалака і розпитуватиме про міфічну валізу, буцімто залишену там іноземцями. Так, друже, це все була моя невелика вигадка.

— Ви хотіли, щоб він не заважав вам?

— Ваша проникливість, Гастінгсе, дивовижна! А тепер, якщо ви не маєте нічого проти, підемо до вілли Женев'єв.

ЖИРО ДІЄ

Коли ми дісталися до вілли, Пуаро повів мене до сарайчика, в якому було знайдено другого мерця. Однак усередину не заходив, а зупинився біля лавки, яка стояла в кількох ярдах осторонь. Деякий час роздивлявся її, а потім ретельно виміряв кроками відстань од неї до живоплоту на межі, де кінчається вілла Женев'єв і починається сад вілли Маргарет. При кожному кроці він для чогось кивав головою. Наблизився ще раз до живоплоту, розсунув руками чагарник.

— Якщо мені пощастить, — кинув мені через плече, — панночка Марта Добрей буде зараз у садку. Треба б побалакати з нею, та не хочеться з'являтися на віллі Маргарет з офіційним візитом. О! Все гаразд. Ось і вона… Можна вас на хвилиночку, панночко… Тш, панночко! Тш-ш-ш!

Я підійшов до нього саме тої миті, коли Марта Добрей з дещо переляканим виглядом підбігла до живоплоту.

— Мені б хотілося трохи поговорити з вами, панночко. Можна?

— Певна річ.

Попри її покірність, очі в неї були схвильовані й перелякані.

— Панночко, сподіваюсь, ви пам'ятаєте, як наздоганяли мене на дорозі того дня, коли я приходив до вас із слідчим? Ви спитали тоді: чи підозрюють уже когось у вбивстві?

— І ви сказали, що двох чілійців. — Її голосу майже не було чути, а ліва рука тяглася до серця.

— Вам не хочеться знову спитати про те саме, панночко?

— Що ви маєте на увазі? Не розумію.

— А ось що: аби ви знову спитали мене, відповідь була б іншою. Так! Підозрюваний є, та він не чілієць.

— А хто? — вона ледь ворухнула губами.

— Пан Жак Рено.

— Що? — з грудей вирвався крик. — Жак? Неможливо! Хто сміє підозрювати його?

— Жіро.

— Жіро… — обличчя дівчини посіріло. — Я страшенно боюся цього чоловіка. Він жорстокий… він… він… — На її лиці відбились відвага і рішучість, тієї миті я зрозумів, що вона не така вже й полохлива.

— Ви, певна річ, знаєте, що Жак був тут у ніч убивства?

— Так, — механічно відповіла дівчина. — Він казав мені.

— Нерозумно було приховувати цей факт, — докинув Пуаро.

— Так, так, — нетерпляче відказала вона. — Та ми не можемо гаяти часу на співчуття. Треба придумати, як врятувати Жака. Він, певна річ, невинний.

— Факти свідчитимуть проти пана Рено, — сказав Пуаро. — Гадаю, ви усвідомлюєте це?

Вона глянула йому прямо у вічі.

— Я не дитина, добродію, я смілива і не відвертаюсь від фактів. Але. я точно знаю, що він невинний, і наш обов'язок врятувати його! — Вона промовила ці слова з такою відчайдушністю, що я аж здивувався.

— Панночко, — сказав Пуаро, уважно спостерігаючи її. — Може, ви щось приховуєте від нас важливе й цікаве?

Марта розгублено кивнула:

— Так, ви вгадали. Але я не певна, чи ви повірите мені Це здається такою нісенітницею…

— В усякому разі, поділіться з нами.

— Добре. Пан Жіро послав за мною, сподіваючись, що, можливо, я впізнаю тіло, котре лежить там. — Головою вона вказала на сарайчик. — Та я не впізнала. Принаймні тоді не впізнала. Але пізніше…

— Що пізніше? Що?

— Все це здається таким дивним, але я майже певна… Послухайте. Вранці того дня, коли було вбито пана Рено, я гуляла тут у садку і раптом почула сердиті чоловічі голоси. Я розсунула кущі й побачила пана Рено і якогось страшного на вигляд волоцюгу в брудному лахмітті. Я зрозуміла, він просить гроші. Тої миті мене через вікно покликала мати, і я змушена була піти звідси. От і все… Зараз я майже цілком певна: той волоцюга і мертвий чоловік у сарайчику — одна особа.

Пуаро скрикнув:

— То чому ви не сказали про це, коли були там, у сарайчику?

— Тому, що спочатку мене лише здивувало, що обличчя мертвяка якоюсь мірою мені знайоме, а одягнутий він зовсім по-іншому.

З вілли Маргарет долинув голос.

— Мати кличе. Треба іти. — І Марта зникла за деревами.

— Ходімо, — сказав Пуаро і перший рушив до вілли Женев'єв.

— Що ви думаєте з цього приводу? — поцікавився я. — Ця розповідь відповідає дійсності чи Марта вигадала все, аби відвернути підозру від свого коханого?

— Дивна історія… — сказав Пуаро. — Та я вірю кожному її слову. Ця дівчина розкрила нам ще одну деталь — цілком випадково довела, що Жак Рено брехав. Пам'ятаєте, як він вагався, коли я спитав: чи бачив він тієї трагічної ночі Марту Добрей? Він сказав: «Так». Я і тоді підозрював, що він бреше. І мені необхідно було побачити панночку Добрей раніше, ніж він попередить її. Три коротенькі слова дали мені необхідну інформацію. Коли я запитав її, чи знала вона про приїзд Жака Рено тієї ночі, вона відповіла: «Він казав мені…» А тепер, Гастінгсе, що робив тут Жак Рено того багатого на події вечора, з ким він зустрічався, якщо не бачився з панночкою Мартою?..

— Невже, Пуаро!.. — вигукнув я з жахом. — Невже ви можете припустити, що такий лагідний юнак убив рідного батька?

— Дорогий мій друже, коли ви покінчите зі своєю неймовірною сентиментальністю? Мені доводилося бачити матерів, котрі вбивали своїх немовлят заради страховки. Після такого повіриш у що завгодно.

— А мотив?..

— Безперечно, гроші. Пам'ятайте: Жак Рено не сумнівається, що половина багатства після смерті батька переходить до нього.

— А волоцюга? Яка його роль?

Пуаро знизав плечима.

— Жіро сказав