Роберт Ірвін Говард - Конан, варвар із Кімерії

ніяк не цікавило мистецтво, за допомогою якого стародавнім удалося зберегти тіло, і навіть смаглява шкіра на його м’язистому торсі здавалася дивно пружною й свіжою, лице — живим. Обмежений розум юетші працював тільки в одному напрямі — як здобути жаданий кинджал, чудове лезо якого тьмяно поблискувало на грудях у мертвяка.

Спустившись униз, рибалка взяв ножа в руки. І щойно він це зробив, сталося щось неймовірне й жахливе. Сіпнулися могутні м’язисті руки, широко відкрилися повіки, під якими виявилися великі темні магнетичні очі. Їхній погляд ударив у рибалку й ледве не збив його з ніг. Той відскочив назад, і в сум’ятті випустив дорогоцінну здобич. Людина сіла на золотій штаті, і тепер рибалка міг переконатися в справжніх розмірах колоса. Примружені очі незнайомця утримували бідолаху на місці, і в них не було ні дружності, ні подяки. У них горіли невгасима ворожість і полум’я, яке запалюється в очах розлюченого тигра.

Зненацька незнайомець підвівся на ноги й скелею нависнув над рибалкою. У кожному його русі відчувалася загроза. У тупому мозку рибалки не було страху, принаймні такого, який охоплює людину, що несподівано стикається з проявом надприродних сил. І щойно величезні руки опустилися йому на плечі, він вихопив ножа й завченим рухом завдав удару. Проте ніж не встромився в бугристий живіт незнайомця, а ковзнув по ньому, немов по сталевій колоні, ї наступної миті товста шия рибалки тріснула, наче гнила лозина, у могутніх руках велетня.

2

Джехунгір Ага, намісник Хаваризма й начальник прикордонного загону, що охороняв узбережжя, знов уважно розглянув пишно оздоблений сувій пергаменту, на якому стояла масивна печатка, і розсміявся сардонічним сміхом.

— То як? — різко запитав його радник Газнаві.

Джехунгір знизав плечима. Це був вродливий чоловік, із яскраво вираженими рисами фамільної пихи,

— Король вельми нетерплячий, — сказав він. — Проводячи свою жорстку політику, він напосідає на мене за недоліки в охороні кордону. Тарим говорить, що, коли я не розберуся зі степовими розбійниками, в Хаваризмі може з’явитися новий намісник.

Газнаві задумливо посмикав свою коротку сиву бороду. Ездигерд, король Турана, — наймогутніший монарх світу. В його палаці, у великому портовому місті Аграпурі, накопичилася маса награбованих у всіх імперіях багатств. Армади військових галер короля, оснащених пурпурними вітрилами, перетворили море Вілайєт у Гірканійське озеро.

Темношкірі жителі Замори, так само як і східні провінції Котху, платили йому данину. Шеміти підкорялися йому так само, як і держава Сушан, розташована далеко на заходь На півдні армії Ездигерда спустошували прикордонні землі Стиглу а на півдні — укриті снігом володіння гіперборейців. Вершники жорстокого короля з мечем і вогнем вторгалися на заході у володіння Бритунії, Офіру й Коринтії, доходили до кордонів Немедії. Його воїни, що носили позолочені шоломи, топтали копитами своїх коней усе живе; палили міста, що раніше славилися неприступністю. На переповнених ринках рабів в Аграпурі, Султанапурі, Хаваризмі, Шахпурі і Хорузуні жінки продавалися всього лише за три маленькі срібні монети — білявки з Бритунії, жовтошкірі стигійки, чорнокосі заморянки, чорні кушитки, оливкові шемітки.

Проте, в той же самий час, коли його вершники нищили ворожі армії далеко за межами країни, тут, у себе вдома, якийсь зухвалий розбійник сміливо смикав його за бороду своєю невмитою, пропахлою димом багаття рукою.

У просторих степах між морем Вілайєт ї східними кордонами Гіборії за останню половину століття з утікачів-злочинців і рабів, розорених ремісників і дезертирів виросло нове плем’я. Ці люди вчинили численні злочини, вони прийшли сюди з різних країн, дег які з них народилися в степах, деякі припливли з далеких західних імперій і королівств. Вони називали себе мунганами, що в перекладі з їхньої мови означало — “пропащі люди”.

Проживаючи в диких, неозорих просторах, не підкоряючись ніяким законам, окрім свого неписаного кодексу, вони перетворилися на могутню силу, здатну завдавати поразки навіть Великому Монарху. Мунгани безупинно чинили напади на прикордонні райони Турану, зникаючи в степах, коли регулярні війська короля намагалися знищити цю вольницю. Об’єднавшись із піратами моря Вілайєт, людьми тієї ж самої крові й однакових переконань, вони тероризували узбережжя й грабували купецькі судна, що курсували між гірканійськими портами.

— Як же мені знешкодити цих вовків? — задавався питанням Джехунгір. — Якщо я пожену їх у степи, вони відріжуть мене від основних сил і знищать. До того ж, вони можуть, вчинивши обманний маневр, повернутися назад і спалити місто за моєї відсутності. Останнім часом у них виникла така можливість.

— І все це завдяки новому ватажку мунганів, — відповів Газнаві. — Ви знаєте, кого я маю на увазі.

— О, так! — з почуттям мовив Джехунгір. — Цей диявол Конан навіть більш жорстокий, аніж самі мунгани. До того ж він хитрий і підступний, як гірський лев.

— У нього більше розвинені звірині інстинкти, ніж людський інтелект, — відповів Газнаві. — Адже мунгани — це відщепенці, але, принаймні, цивілізованого суспільства. А він — варвар. Якщо нам вдасться ліквідувати його, ми завдамо цій банді найпотужнішого удару.

— Але яким чином? — запитав Джехунгір.

— Він вправно уникнув тих місць, де йому була вготована смерть. І не важливо як, за допомогою інстинкту чи хитрості, та йому досі вдається обходити всі пастки, розставлені на нього.

— На кожного звіра і на кожного чоловіка існує пастка, якої йому не уникнути, — промовив Газнаві. — Коли ми вели переговори з мунганами про викуп полонених, бачив я цього Конана. Він, наскільки я знаю, вельми ласий до жінок і не цурається міцних напоїв. Накажи привести сюди твою полонянку Октавію.

Джехунгір ляснув у долоні, і перед ним виріс євнух-кушит, безмовний чорношкірий ідол у шовкових панталонах. Він схилився в підлесливому уклоні перед повелителем і тут же кинувся виконувати наказ. Не минуло й кількох хвилин, як він повернувся, ведучи за руку високу красуню, чиє золоте волосся, чисті очі й світла шкіра свідчили про чистоту раси. Коротка туніка, підперезана в талії, не могла приховати прекрасних форм її чудового тіла. Чисті очі потемніли від обурення, а коралові вуста виражали скорботу й відчай, але полон навчив дівчину підкорятися сильним світу цього. Вона стояла, опустивши голову, перед своїм хазяїном, поки той не зводив рухом руки запросити її сісти на диван поряд із ним.

Джехунгір запитливо погляну в на Газнаві, чекаючи продовження.

— Ми мусимо виманити Конана з мунганської банди, — раптово вимовив радник. — Тепер їхній табір стоїть десь у районі нижньої течії річки, у царстві очеретів і болотистих джунглів, де наша остання військова експедиція була поділена на частини і вирізана цими безжальними дияволами.

— Цього неможливо забути, — кисло сказав Джехунгір.

— Але там, недалеко від материка,