Юрій Павлович Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

— Зараз, може, й не так. Вона з тих зизооких, у яких очі міняються. Коли я з нею познайомився, вона була зизоока. Зараз випила — і пройшло. По-четверте, вона інтелектуалка.

— Що ж це за недолік? — не второпав я.

—Ха! Та це просто страшний недолік. Вона не тільки ін-телектуалка, а ще й страшна задавака. Вона прочитала Гай-деґґера, розумієш? — Ромко сповістив цю трагічну вістку, вирячивши очі так, мовби йшлося про невиліковну хворобу. — Ось ти... ти прочитав Гайдеґґера?

— Я? Ні, — зізнався я.

— От бачиш. А вона прочитала. І не тільки його. А й купу інших там юмів і попперів. Це просто якийсь жах. Така молода — і така зіпсована! З нею ж ні про що не поговориш. Ти їй про онанізм, а вона тобі про екзистенціалізм.

— Добре. П’ятий недолік.

— П’ятий? П’ятий — найстрашніший. П’ятий такий, що просто капець.

— Ну?

— Тільки голосно не смійся. Вона цілка!

— Цілка? Скільки ж їй років?

— Двадцять два.

— І цілка!

— Інтелектуальна цілка! Повний абзац. Маючи такі циці і таку дупу, бути цілкою — злочин.

— І ти зібрався позбавити її цього останнього недоліку?

— У мене нічого не вийде. Мого інтелекту не вистачить навіть на одну здибанку.

— Як же тобі вдалося приволокти її сюди?

— У неї є сестра. Молодша на два роки. От вона й розповіла мені про старшу сестру, яка цілими днями пропадає над книгами. Світу Божого не бачить, усе читає і читає, навіть телевізора не дивиться. І мала сама попросила, аби я її сестру кудись витяг — на забаву, між люди, щоб із хлопцями познайомилася. А то вже якось незручно малій — вона молодша, і вже не цілка, а ця старша, та ще не грана. Розумієш? Мала повертається пізно, а та починає ґдирати: «Де ти волочишся? Хочеш СНІД підхопити?» Страшна пилка. І весь час її дістає.

А одного разу, коли надибала в неї презервативи, обіцяла все батькам розказати. Така стерва. Ну, от я й притарабанив її сюди. Може, хто клюне. Скажи чесно, тобі вона подобається?

— Подобається — не те слово.

— Бери. Даю задурно. Для тебе не шкода, хоч і ти цього Гайдеґґера не читав. Але ти принаймні читав купу всякого іншого, правда? Я думаю, ти баки їй заб’єш.

— А чого це тобі так на тім розходиться? Щоб я скис — ти граєш її сестру!

— Тільки між нами — граю. З її сестрою легко, вона, крім дюдиків, інших книг у руках не тримала. Скоро їхні батьки попруть на море. Сестрички будуть у хаті самі. А там така квартира — атас! А я мушу, блін, по парках затискатися. А якщо ти її закадриш, будемо гратися в сусідніх кімнатах. Там такий бар! Ти пив банановий лікер? Давай, вперед. Даю досьє: вона шаленіє від цього чувака, що «Ім’я троянди» написав з Шоном О’Коннері.

— Умберто Еко.

— Во! А ще від Маркеса, Кортасара — словом, від усіх латиноамериканців разом. А останнє, що її вставило, — Генрі Міллер.

— Фантастика! Там же тільки те й роблять, що граються. І мат на маті.

— О, запам’ятай: не дай Боже тобі в її присутності загнути якесь глупство чи розповісти сороміцький анекдот. Це буде повний гимбель. З анекдотів — тільки абстрактні. Летять два напильники... пливуть три пательні... Попри те можеш ті самі жарти розповідати наступного дня, вона їх забуває за три секунди... Так, що ще?.. Ага! П’є тільки сухі вина, морозива не їсть, кави не вживає, зате ганяє чаї. Цього поки що досить, будеш мати питання — звертайся.

Тут я помітив, що моя дама вже починає нервуватися від нудьги і кидати неспокійні погляди в наш бік.

— Добре, але ти повинен нейтралізувати мою подружку.

— Оцю самохідну гармату?

— Власне, запроси її до танцю. А я піду до твоєї. Як її звати?

— Віра.

Вона крутилася з келихом вина перед якоюсь картиною, що висіла на стіні, і, можливо, намагалася вгадати, що там намальовано. Марна справа — цього не знав навіть автор. Я запросив її танцювати. Вона якось так загадково повела бровами, ніби це її неабияк здивувало, поставила келиха на стіл, і ми затупцяли в меланхолійному хилитанні.

— Якби ми тут влаштовували конкурс краси, вас би обрали королевою, — випалив я для початку.

— Не думаю. Смак більшості тут доволі оригінальний, я геть не вписуюся в їхні ідеали. Це вас Ромко націлив на мене?

— Ні. Я сам його почав розпитувати про вас і раптом дізнався, що ви прочитали Гайдеґґера. Це мене зворушило. Переважно панни у своєму розвитку зупиняються на Фран-суазі Саган. А тут — Гайдеґґер.

— Ви хочете поговорити про Гайдеґґера?

— Боже борони. Я не так високо залетів. Волію кайфувати над античними і східними філософами.

— Східними? — перепитала вона. — Якими східними?

— Китайськими, японськими... Лао-Цзи, Чжуань-Цзи... Взагалі я захоплююся і їхньою літературою. Ви читали Аку-тагаву Рюноске?

— Ні.

Ура! Один — нуль.

— А фільм Акіри Куросави «Расьомон» бачили?

— Звичайно. Я бачила кілька фільмів Куросави. А до чого тут «Расьомон»?

— Він знятий за новелами Акутагави.

— Правда?

В її очах спалахнула непідробна цікавість. Саме така, яка спалахує в очах рибалки, якому повідомляють місце, де клює риба.

— А ще, якби ви прочитали щоденники Сей Сьонагон, Кен-ко-Хосі чи Басьо або прозу Іхари Сайкаку! Це страшний кайф.

— А ви маєте ці книги?

—