Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

class="p1">Коли небо стало світлішати, принцеса отямилася. Кровожерний ящір поруч, а вона й досі під стінами замку; треба було негайно вирушати в дорогу.

І вона вирушила. Мокрі сандалії жорстоко муляли ноги, і довелось їх по дорозі кинути. Балахон, теж мокрий, нещадно обліпив принцесине тіло, однак зняти і його Юта не посміла.

Потроху світало. Юта послизалася на камінні, обламувала нігті, оступалася й ковзала, і рожеві її стопи незабаром стерлися до крові.

Найважче… позаду… Свобода…

Їй було трохи незвично йти попід небом і під вітром, і незабаром вона почала задихатися. Уже годилося б подумати про привал, аж тут каміння раптом розступилося й під ноги принцесі лягла дорога.

Дорога! Забувши про втому, Юта бадьоро зашкутильгала вперед, із задоволенням помічаючи, що швидкість її зросла і до великого берега вже близенько.

Їй пригадався вигляд згори — так воно і є, це та сама дорога, що тягнеться вздовж коси й незабаром виведе її геть від замку, від дракона, від усього цього жаху… І негайно майнула думка — та ж дорога проглядається, мов на долоні!

Уже геть розвиднілося. Юта озирнулася — он він, замок, ще так близько, наче й не збивала вона п’яти до крові, щоб скоріше від нього втекти.

Сховатися? У Юти потемніло в очах на саму думку, що цілий день до смерку доведеться сидіти в якійсь щілині. Та здоровий глузд був невблаганний — Арманові досить просто злетіти в небо, щоб побачити принцесу, яка плентається по пустельній дорозі.

Ніби у відповідь на її думки над замком здійнявся дракон. Юта прекрасно бачила його зграбний силует у косому промінні висхідного сонця.

Не додумавши й думки, Юта метнулася до найближчого нагромадження каміння.

Брили, схожі на похилені кам’яні стовпи, відразу ж загородили її від неба і від Армана, однак принцеса пробиралася й продиралася вперед, гнана інстинктом жертви — сховатися. Якоїсь миті їй приверзлося, що каміння під ногами здригається, ворушиться — та вона не надала цьому значення.

Зненацька валун, на який вона сміливо стала ногою, гойднувся й провалився вниз. Юта ледве встигла відскочити — але негайно заворушилося все каміння.

Юта бачила в дитинстві, як у болоті тонула корова. Десять душ людей бігало навколо й метушилося, поки хтось сам не втрапив у трясовину й одразу не провалився по пояс. Доки витягали його, корова потонула, перед смертю ревучи так довго й страшно, що аж волосся на голові ставало сторч…

Каміння, між яке втрапила Юта, схоже було на хистку трясовину. Один камінь ішов у землю — на його місце виповзав другий, мокрий, слизький. Дрібні камінці занурювалися майже миттю, великі валуни — повільно, проте невпинно.

Вона не знала, куди тікати. Усі її думки, бажання, можливості були зосереджені на одному — перескочити на інший камінь. Не посковзнутися. Не оступитися. Не втрапити ногою в розколину. Вискочити. Вивернутися.

Одначе каміння гралося з нею, мов кішка з мишею. Неспішний ритм, якому корилися, потопаючи й виникаючи, усі ці валуни, непомітно прискорювався.

Вона плуталася в мокрих полах балахона. Каменюки зникали в безодні, немов льодяники в пельці ласуна, й вискакували на поверхню, наче поплавці щасливого рибалки. Хоч куди падав зацькований Ютин погляд — скрізь ходором ходили сірі спини валунів, викликаючи в пам’яті штовханину на ярмарку.

Укотре вивернувшись, вона кинулася грудьми на круглий камінь завбільшки як великий бик. Камінь знущально хитнувся й поволі, по волосинці, став іти в землю.

— Рятуйте! — закричала Юта.

У неї майже не було голосу. Метушилися камені, відпихаючи один одного. Навколо стояв нестерпний скрегіт — наче сама земля в гарячці скреготіла зубами.

— Рятуйте!

Великий камінь занурився в землю до половини. Довкола нього, мов бульбашки в киплячому казані, виникали й провалювалися камінці дрібніші.

— Рятуйте… — сказала Юта пошепки. — Хто-небудь…

Камінь провалився на дві третини. Вона гарячково озиралася — перескочити кудись було просто немислимо. Там і тут задоволено чавкала трясовина, ковтаючи валуни й випльовуючи їх, ніби вишневі кісточки.

— Ой, мамо… — прошепотіла Юта. — Ой, Армане…

Дрібні камінчики, стираючи боки на порох, навалювалися на потопаючий великий камінь. Юта занурювалася в землю разом з ним, а сонце вставало, а небові було наплювати, а принцеса провалювалася, її затягувало щось чи хтось, п засмоктувала трясовина, вона гинула так бездарно й так огидно…

— Рятуй… — і ні звуку. Хрип. Знову: — Рятуй… те…

Тінь закрила Юту від сонця, що байдуже дивилося на її смерть. Рвонув вітер, насичений запахом різким і незвичним. Заляскали широкі, на все небо, крила. Дрібне каміння навалилося Юті на ноги, однак тієї ж миті величезні загнуті пазурі підхопили її за плечі. Ривок… Юті здалося, що з її стіп здерли шкіру. Валун жухнув униз, пішов у землю, та Юта, несена звідти геть, уже не могла цього бачити.

Розділ сьомий

Там, де сонце, ніхто не літа, поки день не мине.

Крила втомились. Внизу вже чекають

Мене.

Арм-Анн

У Ритуальній залі він набув людського вигляду, й тягти принцесу Юту стало важко.

Юта виривалася. Вона дряпалася й кусалася, вона виверталася й кричала зривистим голосом:

— Ненавиджу! Смердючий ящір! Мерзенне чудовисько! Пусти мене, людожер!

А він тяг її й волік, і перекидав через високі пороги, і перетягував по східцях нескінченних сходів, і не намагався зрозуміти — навіщо. Куди він її, власне, веде? І що з нею тепер робити?

Щоб про це не думати, він тяг її дедалі швидше й безжальніше. Вона пручалася дедалі менше — берегла сили.

Коли вони врешті ввалилися в залу з каміном і він одірвав затерплі пальці від її коміра, принцеса миттю порачкувала в найдальший куток. Прокричала звідти, причому голос її захрип і став схожий на голос самого Армана:

— Ти, чудовисько, кровожерний змій! Краще вмерти, ніж прийняти допомогу з твоїх рук… З твоїх брудних пазурів! Ти… — і не придумала, яку б іще образу додати.

Він відчув смертельну втому. Навіщось засунув руку в глибоку кишеню, витяг уламок іржавої пряжки. Упустив на підлогу:

— Чуєш?

Принцеса стихла, здивована. Арман підняв сталевий уламок і знову впустив. Залізо безбарвно дзенькнуло об камінь.

— Чуєш, принцесо Юто? Дзень… Мої слова для тебе не важливіші за цей звук.

Юта мовчала. Арман знову підняв залізний уламок і раптом щосили жбурнув ним об підлогу. Тонко вискнувши, шматочок металу приснув убік і врізався в стіну.

Арман не промовив ні слова. Юта зіщулилась. Якийсь час вони просто дивилися одне на одного — Арман холодно, непроникно, Юта — збентежено.

— Я розповім тобі казку, — повільно запропонував Арман. — Хочеш?

І, не чекаючи принцесиної згоди, всівся просто на столі. Навіщось витер долоні об одяг.

— Жила собі принцеса, — заговорив він