Андрій Кузьменко - Я, «Побєда» і Берлін

на нього. Ці декілька секунд здалися їм обом годиною, але то було всього декілька секунд. Аліса підсвідомо взялася за голову і сказала:

— Попав, красунчику? Чим заплатиш?

Алкоголь сплутав усі карти молодого чоловіка і заважав прийняти розсудливе рішення. Він жестом показав, що запрошує Алісу зайти всередину. Вона не ворухнулася і сказала знову, набираючи сили в голосі:

— Штраф передбачений, я так розумію? Злізай униз і поговорим. — Аліса тішилася своїй надшвидкій реакції на те, що відбулося. В голові миттєво малювався план помсти, але без чіткої схеми перебігу.

Голова повисіла ще якийсь дуже короткий відрізок часу, потім кивнула і зникла. Грала вже зовсім інша пісня, так само з розряду надоїдливих синіх мух, які прагнуть відкласти свої яйця саме в те місце, де знаходиться ваш бутерброд. Поки Аліса намагалася вирішити, СПРАЦЮЄ її ОБМАН ЧИ НІ, за дверима почулися кроки і вони відчинилися, розмашисто гримнувшись об стіну будинку. Хлопець дивився на неї очима, в яких можна було прочитати хіба що літраж випитого. Жодної тверезої думки на цих запітнілих моніторах не проскакувало.

— Ти свіжа? — замість вибачення спитався він.

— А ти — давно вже не свіжий, — парирувала вона. Було страшно нападати першій, розуміючи, що тим самим програєш цінні пункти переваги.

— Чувіхо, не ламай собі голову. Я — тут в законі. Мій старий працює в мерії, так що не шукай собі на голову менінгіт. Йди куда йшла. А хочеш — у плані пардона — піднімайся до нас. В кента день народження. Бахнем по чуть-чуть, може, пихнем?

Заманухи на тему днів народження в кента — не найоригінальніший спосіб запросити інтелігентну дівчину в невідому квартиру. Тому — це не спрацювало. Але історія про старого в мерії явно сподобалася Алісі, і вона почала наступ.

— Ну-ну, не так скоро, стосовно кента — я в курсі, він народжується що пару днів, а твій старий, я можу йому так всьо розказати, шо, думаю, відмазати тебе буде непросто.

— Ти, дура, думаєш, що говориш? У мене мінімум десять свідків, що ти сама себе бутилкою по голові заїхала. А в тебе — хіба твоя хвора фантазія.

В Аліси щоразу менше захоплення викликала перспектива проводити переговори з сином місцевого бугра, хоча ^середини її з'їдала невимовна охота відкусити йому голову разом із хапливим виразом обличчя, який не сходив з неї упродовж всієї розмови. Намагаючись не видати свого безсилля, вона сказала:

— А давай так, ти ж крутий чувак, нє? Просто так образити — вже не круто, правильно? Зараз усюди в моді джеймсбонди. Я тебе не пресую, а просто прошу мені помогти. О'кей? Мені тут тяжко реально і не скажу, що я в захопленні. Я не маю нікого, кому можна навіть в жилетку сплакнути. Поможеш?

Останні її слова прозвучали з такими нотками, шо, почувши їх ненароком, генерал Геббельс подав би у відставку й почав би займатися спонсоруванням будинків для покинутих дітей. Син бугра дивився на. Аіісу, і в нього підсвідомо відкрився рот. На язику, який дебільно здибився в темній дзюрі отвору, назбиралися маленькі бульки, ¦ які погойдувалися при його диханні і готові були або залетіти всередину, або вирватися надвір і впасти на брудну вулицю. Він не чекав такого швидкого переходу і був настроєний якщо не воювати, то послати цю нелогічну дівчинку, яка задумала руками зупинити товарняк з вугіллям.

— А наверх зайдеш?

— Зайду, тільки давай без цирків, бо вискочу з вікна, а перед тим ще встигну рожу розцарапати.

— Та ну, прекращай, мала, — вже довірливо додав він. — Я — Лєший. А ти?

— Я — Аліса…

— Та, що в странє чюдєс, чи шо?

— Чи шо.

— Оба, вапшє прікол, да? — розслабившись, Лєший перейшов на мову, якою він найбільш комфортно видавав перебіг своїх думок. Вони поволі зникли у дверях під'їзду й пішли сходами наверх.

Квартира нагадувала собою склад продовольчого супермаркету. В коридорі стояло безліч різноманітних ящиків з фляшками, банками, пачками й іншим крамом. Повітря тут не було — то був запах ТАРИ, який віщував гроші. З ним крамом можна було спокійно пережити війну. Посеред кімнати було розчищено місце для поляни. Посеред неї просто на підлозі на ящиках кока-коли і розташувалася гоп-компанія в складі двох довго-, але далеко не рівно-ногих кобил з таким же прикусом і, відповідно, чотирьох молодих кобелів, одного з яких кликали Фріц. Саме Фріц піднявся на ноги і, глянувши вбік тих, що зайшли, сказав:

— Прийшов час, коли мій апарат сам запрацює. Ви свабодни, катята, — глипнув він на кобил і самозадоволено розплився у либі, виставляючи напоказ усі свої гнилі зуби.

— Закрий будку, Фріц — у нас правільні гості, поняв, на"? Карочє — чєлавєка завут Аліса. Хто рипнеться — я табло паламаю.

— Аліса — це я, — відрекомендувалася дівчина й подумки розпрощалася із своєю цнотою. В таку компанію вона попала вперше.

Всі зацікавлено розглядали її, причому кожен звертав увагу на те, що цікавило особисто його. Дві кобили — констатували факт чудової фігури Аліси і між собою перешіптувалися про те, як лєво лежать на ній джинси. Йог — так звали ще одного компана — прилип очима до грудей, схованих за легким светриком, і весь збуджений, як посеред мінного поля, уявляв собі їх без светрика. Аліса звернула увагу, що з-поміж усіх тільки один змінював колір обличчя, а всі решта були, як натуральні. Його кликали Кампазітар — він скромно сидів, спершись спиною на холодильник «Мінськ» з ручкою дверцят, як у старих ЛАЗах, і жував сємки, плюючи лушпайки собі у руку.

Лєший узяв сигарету і знаком запросив Алісу присісти за імітований стіл.

— Ну розказуй — хто ти і звідки?

— Тупо звучить, але я вчора попала в цей дурдом і не знаю, як звідси вибратися.

— Канчай прикалувати — тут всьо під присмотром. Люди нармальна всьо пастроїли — не для того, щоби хтота звідси дризнув. Чим занімалася там?

— Я в дизайні працювала. — Алісі стало себе шкода,і неприємний пластиліновий клубок підкотився до горла. Хотілося ревіти.

— Я тоже в дизайні работаю, в натурі. — озвався Фріц і показав хитромудрий знак: коли один палець засовуєш і висовуєш в дірку кулака іншої руки. Всі заржали, а кобили аж писнули в екстазі.

Йог підвівся зі свого ящика й подав Алісі руку:

— Я — Йог, так, па пріколу Йог, не так в натурі.

— Аліса, — майже без звуку мовила вона й потиснула його шершаву кувалду. Кампазітар змінився в кольорі на бліду поганку, яку найчастіше зустрічаєш біля сільських виходків, і привітався:

— Кампазітар,